Аґата Крісті - Убивство Роджера Екройда

Мої версії повністю розсипалися. Я не міг навіть уявити, що Екройд довіряє перукареві свої таємниці й обговорює з ним питання про шлюб племінниці та пасинка. Екройд прихильно ставиться до людей нижчого прошарку, але вирізняється дуже розвиненим почуттям власної гідності. Я почав припускати, що, зрештою, Порротт не може бути перукарем.

Аби приховати збентеження, я сказав перше, що спало на гадку:

– Чому ви звернули увагу на Ральфа Пейтона? Через приємну зовнішність?

– Ні, не тільки тому… хоча, як на англійця, він вельми гарний… Ваші романістки назвали б його грецьким богом. Ні, є в цьому молодому чоловікові дещо мені незрозуміле.

Він виголосив останні слова тоном, що справив на мене разюче враження. Він начебто характеризував юнака у світлі якихось сокровенних знань, мені недосяжних. Під таким враженням я подався додому: саме тієї миті мене покликала сестра.

Я ввійшов. Керолайн ще була в капелюшку. Мабуть, щойно повернулася з села. Вона негайно почала:

– Я зустріла містера Екройда.

– І що? – запитав я.

– Звісно, я зупинила його, хоча він, схоже, дуже квапився і все поривався іти.

Я не сумніваюся, що так і було. Ставлення містера Екройда до Керолайн було таким самим, як і до міс Ґаннетт раніше того дня. Може, навіть більш вираженим: Керолайн важче спекатися.

– Я відразу ж запитала його про Ральфа. Він дуже здивувався. Він не знав, що хлопець тут. Сказав, що я, мабуть, помилилася. Я! Помилилася!

– Таки смішно, – промовив я. – Він мусив би краще тебе знати.

– Тоді він сказав, що Ральф і Флора заручені.

– Я теж це знаю, – перервав її я зі скромною гордістю.

– Хто тобі розповів?

– Наш новий сусід.

Секунду-дві Керолайн вагалася, наче кулька на рулетці, що повільно коливається між двома числами. Але відхилила спокусливий оманливий маневр.

– Я повідомила містера Екройда, що Ральф зупинився у «Трьох вепрах».

– Керолайн, – почав я, – ти ніколи не думала, що можеш завдати великого лиха тією своєю звичкою повторювати все почуте, не замислюючись?

– Нісенітниця! – заперечила сестра. – Людям варто все знати. Я вважаю своїм обов’язком тримати їх у курсі. Містер Екройд був дуже вдячний мені.

– Еге ж, – поквапився погодитись я, оскільки це, вочевидь, було не все.

– Гадаю, він прямував до «Трьох вепрів», але якщо так, Ральфа він там не знайшов.

– Справді?

– Справді. Бо коли я поверталася лісом…

– Поверталася лісом? – перервав її я.

Керолайн зашарілася.

– День був такий погожий! – вигукнула вона. – Я вирішила трохи пройтися. Ліси в осінніх барвах такі гарні цієї пори!

Керолайн байдуже до лісів будь-якої пори року. Зазвичай вона вважає ліси місцем, де намочиш ноги й де на голову можуть звалитися різні неприємні речі. Ні, лише нездоланний інстинкт мангуста міг привести її до нашого місцевого переліска. Це єдине місце поблизу Кінґз-Еббота, де можна поговорити з молодою жінкою, щоб цього не побачило ціле село. Та й «Парк папороті» поруч.

– Ну, гаразд, – погодився я, – продовжуй.

– Як я вже казала, я просто йшла лісом, коли почула голоси.

Керолайн замовкла.

– І що?

– Один належав Ральфу Пейтону (я відразу його впізнала). Інший – дівочий. Звісно, я не мала наміру підслуховувати…

– Ні, звісно, ні, – виголосив я із підкресленим сарказмом, але це, однак, зовсім не вплинуло на Керолайн.

– Я просто не могла не почути. Дівчина щось сказала (я не розчула, що саме), а Ральф відповів. Схоже, він дуже гнівався. «Люба моя, – сказав він. – Ти що, не розумієш, що старий, як пити дати, не залишить мені жодного шилінга? За останні роки я вже дістав його. Утну ще щось – і його терпіння лусне. А нам, люба, потрібні грошики. Я буду невимовно багатий, коли старий вріже дуба. Він скнара, та, як воно буває, купається в грошах. Я не хочу, щоб він змінив заповіт. Довірся мені та не хвилюйся». То були саме ці слова. Я дуже добре запам’ятала. На жаль, я тоді наступила на суху галузку, чи щось таке, тож вони стишили голоси та пішли. Певна річ, я не могла побігти за ними, тому й не роздивилася, що то за дівчина.

– Це, мабуть, найприкріше, – сказав я. – Здогадуюсь, що ти поквапилася до «Трьох вепрів», відчула слабкість, увійшла до таверни випити чарку бренді й змогла глянути, чи на місці обидві офіціантки. Так?

– Це не була офіціантка, – рішуче заперечила Керолайн. – Я майже впевнена, що це Флора Екройд, але…

– Але це безглуздо, – погодився я.

– Та якщо це не Флора, то хто ж?

Моя сестра швидко перебрала дівчат, що жили неподалік, перераховуючи всі можливі «за» і «проти».