Аґата Крісті - Убивство Роджера Екройда

– Так, – погодився я. – Гадаю, таке досить часто трапляється. Мабуть, я й сам є прикладом цього. Торік я отримав спадщину – достатню для втілення своєї мрії. Я завжди мріяв про подорожі, хотів побачити світ. Отож, як я вже сказав, це було торік, а я… і досі тут.

Мій маленький сусід кивнув.

– Сила звички. Ми працюємо для досягнення певної мети, а досягнувши її, усвідомлюємо, що тужимо за повсякденною працею. А зізнаюся вам, мсьє, моя робота була цікавою. Найцікавішою роботою на світі.

– Так? – підштовхував я його. На мить у мені спалахнув запал Керолайн.

– Вивчення людської природи, мсьє!

– Цікаво, – зронив я люб’язно.

Вочевидь цирульник-пенсіонер. Хто знає таємниці людської душі краще, аніж перукарі?

– А ще я мав друга… друга, який був поруч багато років. Час від часу його недолугість мене лякала, та попри все я дуже його цінував. Уявіть собі, я сумую навіть за його тугодумством. За його наївністю та відкритим поглядом на світ. За приємністю тішити та приголомшувати його моїми надзвичайними талантами. Не можу висловити, як я за усім цим сумую.

– Він помер? – співчутливо запитав я.

– Ні. Живе та процвітає… але на іншому кінці світу. Тепер він у Аргентині.

– У Аргентині, – повторив я заздрісно.

Завжди мріяв поїхати до Південної Америки. Я зітхнув, потім підвів голову й зауважив, що містер Порротт дивиться на мене зі співчуттям. Схоже, цей маленький чоловічок усе осягнув.

– Ви теж туди хочете, чи не так? – поцікавився він.

Зітхнувши, я похитав головою.

– Я міг поїхати, – сказав. – Рік тому. Але був дурним… навіть гірше – жадібним. Пожертвував реальністю заради марева.

– Розумію, – мовив містер Порротт. – Грали на фондовій біржі?

Я скорботно кивнув, хоч у душі потішався. Цей кумедний маленький чоловічок тримався вельми поважно.

– Часом не нафтові родовища Поркюпайн? – кинув він раптом.

Я витріщився на нього.

– Власне, я думав про них, але зрештою зупинився на золотій копальні в Західній Австралії.

Сусід споглядав мене із загадковим виразом на обличчі.

– Це Доля, – виголосив він нарешті.

– Що за Доля? – перепитав я роздратовано.

– Те, що моїм сусідом виявилася людина, яка серйозно розмірковує про нафтові родовища Поркюпайн і золоті копальні Західної Австралії. Скажіть, ви відчуваєте слабкість до каштанового волосся?

Я аж рота роззявив, а той зайшовся сміхом.

– Ні, ні, я не божевільний. Заспокойтеся. Дурнувате запитання я вам поставив, бо бачте, мій друг, про якого я говорив, був молодим, вважав усіх жінок гарними, а більшість із них навіть вродливими. Але ви – чоловік середнього віку, лікар, людина, яка розуміє абсурдність і марноту більшості речей у нашому житті. Що ж, ми сусіди. Будь ласка, прийміть і передайте своїй прекрасній сестрі мій найкращий кабачок.

Він уклонився й урочистим жестом подав мені величезний екземпляр цього овоча, який я належно прийняв, достоту так, як його було запропоновано.

– Отож, – весело підсумував маленький чоловічок, – сьогоднішній ранок не минув намарне. Я зустрів людину, що якось нагадує мені далекого друга. Між іншим, можна вас дещо запитати. Ви, безперечно, знаєте у цьому селі кожного. Що то за юнак із дуже темним волоссям, очима та гарним обличчям? Він ходить із високо піднесеною головою та легкою посмішкою на вустах.

Опис не залишав жодних сумнівів.

– Це певне капітан Ральф Пейтон, – протягнув я.

– Я раніше його не зустрічав?

– Ні, якийсь час він був відсутній. Але він син, насправді прийомний син, містера Екройда з «Парку папороті».

Мій сусід роздратовано зажестикулював.

– Звісно, я мав би здогадатися. Містер Екройд так багато про нього говорив.

– Ви знаєте містера Екройда? – здивувався я.

– Ми з містером Екройдом знайомі ще з Лондона… коли я там працював. Я попросив його не розповідати тут про мою професію.

– Зрозуміло, – мовив я, трохи розважений тим, що сприйняв за відвертий снобізм.

Але маленький чоловічок продовжував розмову, бундючно, самозадоволено посміхаючись:

– Краще зоставатися інкогніто. Я не прагну розголосу. Навіть не намагаюся виправити місцевий варіант мого імені.

– Так, звісно ж, – пробурмотів я, не знаючи, що й сказати.

– Капітан Ральф Пейтон, – розмірковував містер Порротт. – Отож, він заручений із племінницею містера Екройда, чарівною міс Флорою.

– Хто це вам розповів? – здивувався я.

– Містер Екройд. Близько тижня тому. Він дуже із цього задоволений, давно чекав, коли це станеться, чи, принаймні, я так зрозумів. Я навіть гадаю, що йому довелося трохи натиснути на молодого чоловіка. Хоча це ніколи не розумно. Молодий чоловік повинен одружуватися на втіху собі, а не вітчима, від якого на дещо очікує.