Аґата Крісті - Убивство Роджера Екройда

Говорячи все це, вона пронизувала мене очима: воліла побачити мою реакцію на її натяки. На щастя, постійне спілкування з Керолайн навчило мене зберігати байдужий вираз обличчя та тримати напоготові декілька ухильних зауваг.

Тепер же я привітав міс Ґаннетт із тим, що вона не належить до тих злісних пліткарок. Досить елегантна контратака, чи не так? Це збило її з пантелику, і допоки вона отямилася, я пішов.

Так, у задумі, я повернувся додому, де у приймальні на мене вже чекали кілька пацієнтів. Відпустивши, як я вважав, останнього, вирішив перед обідом трохи поміркувати в садку, коли помітив, що на мене чекає ще одна пацієнтка. Вона встала та сама підійшла до мене, позаяк я завмер від здивування.

Хтозна, чому я так здивувався. Хіба через думку про міс Рассел, ніби вона з криці. Недуги плоті її здолати не могли.

Економка Екройда – висока доглянута жінка, проте грізна на вигляд. У неї суворий погляд і так міцно стиснуті вуста, що коли б я був підлеглою їй покоївкою чи посудомийкою, то втікав би лише від звуку її кроків.

– Доброго ранку, докторе Шеппард, – привіталася міс Рассел. – Я була б дуже вдячна, якби ви глянули на моє коліно.

Я глянув, та, направду, це майже нічого не дало. Міс Рассел так непереконливо описувала непевні болі, що, коли б на її місці опинилася менш порядна жінка, я б запідозрив, що ця історія надумана. На мить я припустив, що міс Рассел навмисно вигадала клопіт з коліном, аби розпитати мене про смерть місіс Феррас, але незабаром зрозумів, що принаймні тут помилявся: вона мимохіть згадала трагедію і край. Попри це, міс Рассел нібито прагнула затриматися і порозмовляти.

– Що ж, докторе, дякую вам за цю пляшечку мазі, – подякувала вона нарешті. – Та не вірю, що вона хоч якось допоможе.

Я й сам не вірив, але запротестував – за велінням обов’язку. Зрештою, мазь не зашкодить, а своє ремесло треба відстоювати.

– Я не вірю всім цим лікам, – правила своє міс Рассел, зневажливо окидаючи поглядом мою колекцію пляшечок. – Медичні препарати завдають багато шкоди. Наприклад, звикання до кокаїну.

– Ну, як на те…

– Це явище дуже поширене у вищих колах суспільства.

Упевнений у кращій поінформованості міс Рассел про вище суспільство, я навіть не спробував сперечатися з нею.

– Просто скажіть мені отаке, докторе, – попросила міс Рассел. – Припустімо, ви справді раб наркотиків. Чи можна якось цьому зарадити?

На таке запитання не відповіси відразу. Я прочитав їй на цю тему коротку лекцію, вислухану нею з великою увагою. Мене ж не полишала підозра, що вона намагається вивідати щось про місіс Феррас.

– От, наприклад, веронал… – продовжував я.

Але, на диво, вероналом вона начебто не зацікавилася. Натомість змінила тему та поцікавилась, чи справді є такі рідкісні отрути, що їх надзвичайно важко виявити.

– О! – мовив я. – Бачу, ви читаєте детективні історії.

– Правда ваша, – зізналася вона.

– Сенс детективної історії, – сказав я, – полягає в тому, щоби вказати рідкісну отруту (можливо, з Південної Америки), про яку ніхто ніколи не чув і яку невідоме плем’я дикунів використовує для отруєння стріл. Смерть від неї миттєва, а західна наука безсила визначити її. Ви таке маєте на увазі?

– Так. Це насправді можливо?

Я скрушно похитав головою.

– Боюся, що ні. Та, звісно, є кураре.

Про кураре я розповів їй чимало, та міс Рассел нібито знову втратила інтерес. Вона лише запитала, чи знайдеться його трохи у моїй шафці з отрутами, а коли я заперечив, то, здалося, зовсім упав у її очах.

Вона сказала, що їй час повертатися, і коли я проводжав її до дверей приймальні, гонг покликав на обід.

Я й не підозрював, що міс Рассел до вподоби детективні історії. Мене дуже розважила вималювана в уяві картинка, як вона виходить зі своєї кімнати виганьбити служницю, що завинила, а потім повертається до спокійного читання «Таємниці сьомої смерті» чи чогось такого.

За обідом я повідомив Керолайн, що вечерятиму в «Папороті». Сестра не заперечувала. Навпаки.

– Чудово, – сказала вона. – От і дізнаєшся про все. До речі, що там за клопіт з Ральфом?

– З Ральфом? – перепитав я. – Нічого.

– Тоді чому він зупинився у «Трьох вепрах», а не у «Парку папороті»?

У мене й на мить не виникло сумнівів у твердженні Керолайн, що Ральф Пейтон перебуває в місцевому готелі. Достатньо було її слова.

– Екройд говорив мені, що Ральф у Лондоні, – промовив я здивовано, відступивши від свого непорушного правила ніколи не ділитися інформацією.