Аґата Крісті - Випробування невинуватістю

Звісно, ви отримаєте від нього повний звіт. Він відклав це лише тому, що я хотів першим відкрити вам правду. Я відчував, що пройти це випробування – мій обов’язок. Я певен, ви розумієте, що завжди відчуватиму тягар вини. Якби я тільки обережніше переходив вулицю… – Він на мить затих. – Я усвідомлюю, що ваші почуття до мене ніколи не будуть теплими, – хоча, в принципі, я не винен – бо ви, усі ви, мусите звинувачувати мене.

Першою заговорила Ґвенда Вон. Її голос був теплим і доброзичливим:

– Ми вас, звісно, не звинувачуємо. Просто… ще одна подія. Трагічна, неймовірна, але так трапляється.

– Вони вам повірили? – втрутилася Естер.

Він глянув на неї здивовано.

– Поліція… Вони вам повірили? Чому б вам усе не вигадати?

Він криво всміхнувся.

– Я дуже поважний свідок, – почав він м’яко. – У мене немає особистої вигоди в цій справі, та й мою розповідь детально перевірили – медичне свідчення, інші побічні докази з Драймута. О, так, містер Маршалл виявив типову для всіх юристів підозріливість: не хотів давати вам надію, допоки не став певний успіху.

Лео Арґайл завовтузився в кріслі й нарешті озвався:

– Що саме ви називаєте словом «успіх»?

– Даруйте, – швидко перепросив Калґарі. – Це слово не слід тут уживати. Вашого сина звинуватили в злочині, якого він не вчинив, його судили, визнали винним, і він помер у в’язниці. Справедливість прийшла до нього занадто пізно. Просто все, що можна зробити, буде зроблено. За цим простежать. Міністр внутрішніх справ, напевно, порадить королеві дарувати повне помилування.

Естер засміялася.

– Повне помилування? За те, чого він не робив?

– Я знаю. Термінологія завжди далека від дійсності. Але певен, що за правилами буде подано запит до парламенту, відповідь на який прояснить, що Джеко Арґайл не скоював злочин, за який його було засуджено, і про це відкрито повідомлять у газетах.

Він замовк. Ніхто не зронив жодного слова. Він подумав, що для них це, мабуть, шок. Приємний.

Він підвівся.

– Боюся, – невпевнено протягнув він, – що мені більше нічого додати… Хіба що повторю, як мені шкода, як мені прикро, і знову перепрошуватиму – та все це ви вже добре знаєте. Трагедія, що забрала життя Джеко, кинула тінь і на моє життя. Але принаймні, – сказав він, немов захищаючись, – це дещо означає: він не вчинив тієї страшної речі, його ім’я… ваше ім’я в очах світу стане незаплямованим…

Якщо він і сподівався на відповідь, то не отримав її.

Лео Арґайл згорбився у своєму кріслі. Ґвенда не зводила з нього очей. Естер сиділа, туплячись уперед широко розплющеними, трагічними очима. Міс Ліндстром бурмотала щось собі під ніс і похитувала головою.

Калґарі безпорадно стояв біля дверей і дивився на них.

Ґвенда Вон узяла на себе контроль над ситуацією. Вона підступила до нього і, поклавши руку на його плече, тихо промовила:

– Вам краще піти. Це надто великий шок. Треба час, щоб вони отямились.

Він кивнув і вийшов. На сходовому майданчику його наздогнала міс Ліндстром.

– Я проведу вас, – кинула вона.

Коли двері за ними зачинялися, він чітко побачив, як Ґвенда опустилася на коліна біля стільця містера Арґайла. Це його трохи здивувало.

Виструнчившись перед ним, як гвардієць, міс Ліндстром різко говорила:

– Ви не можете повернути його до життя. То навіщо нагадувати їм про це? До сьогодні вони вже змирилися. Тепер страждатимуть. Завжди краще залишати все так, як є.

Вона була невдоволена.

– Йому потрібно повернути добру пам’ять, – заперечив Артур Калґарі.

– Як шляхетно! Усе це дуже добре. Але ви справді не розумієте, що це означає. Чоловіки ніколи не думають, – Вона тупнула ногою. – Я люблю їх усіх. Я прибула сюди 1940 року – допомагати місіс Арґайл, коли вона заснувала тут воєнний будинок для дітей, які зосталися без домівок після бомбардувань. Ми нічого їм не шкодували. Усе було для них. Минуло майже вісімнадцять років. І все ж навіть після її смерті я залишилася тут, щоб піклуватися про них, підтримувати чистоту та затишок у будинку, дбати, щоб вони добре поїли. Я люблю їх усіх… так, я люблю їх… і Джеко… а він не був хорошим! Але так, я теж любила його. Хоча… він не був ангелом!

Вона різко розвернулася і пішла. Скидалося на те, що вона забула про свою пропозицію провести до виходу. Калґарі повільно спустився сходами. Невміло вовтузячись із замком на вхідних дверях, він почув легкі кроки на сходах. Униз збігла Естер.

Вона відімкнула замок і прочинила двері. Вони стояли, дивлячись одне на одного. Калґарі не розумів трагічного докору в очах дівчини. Ледь видихаючи слова, вона сказала: