Аґата Крісті - Випробування невинуватістю

– Тобто поїхати в Сонячний Ріг?

– Так.

– Ми не можемо.

– Чому ні?

– Це практично неможливо. Ти інвалід і…

– Я не інвалід, – роздратовано заперечив Філіп. – Я досить міцний і здоровий. Просто не можу пересуватися на своїх ногах. Я міг би поїхати до Тімбукту, якби був належний транспорт.

– Я впевнена, що поїздка до Сонячного Рогу тобі на користь не піде. Коли розворушать цю неприємну справу…

– Я цим не переймаюся.

– …І не знаю, як можна залишити будинок. Останнім часом було так багато крадіжок.

– Попроси когось, щоб ночував тут.

– Добре тобі казати… наче це найлегше на світі.

– Та стара місіс Як-там-її-звати може навідуватися сюди щодня. Не будь домашньою куркою, Поллі. Ти просто не хочеш їхати.

– Не хочу.

– Ми там надовго не затримаємося, – заспокоїв її Філіп. – Але, думаю, ми повинні поїхати. Це той час, коли сім’я повинна об’єднатися перед лицем світу. Ми повинні з’ясувати, як нам діяти.

У готелі в Драймуті Калґарі рано повечеряв і пішов до своєї кімнати. Його глибоко вразило те, що сталося в Сонячному Розі. Він очікував, що місія буде неприємною, і зібрав усю свою рішучість, щоб виконати її. Але все це було неприємним і засмучувало зовсім не так, як він очікував. Він упав на ліжко, запалив цигарку та раз по раз прокручував усе в голові.

Найчіткіше в пам’ять врізалося обличчя Естер у мить розставання. Її презирство до справедливості! Що там вона сказала? «Не має значення, хто винен. Ідеться про невинуватих». А потім: «Ви не бачите, що зробили з нами всіма?» А що він зробив? Він не розумів.

А інші. Жінка на ім’я Кірсті. (Чому Кірсті? Це шотландське ім’я. Вона не шотландка. Датчанка, можливо, норвежка?) Чому вона говорила так різко, так звинувачувально?

Лео Арґайл поводився теж якось дивно – розгублений, насторожений. Так і не сказав: «Слава Богу, мій син не винен!», що, звісно, було б природною відповіддю.

І та дівчина, секретарка Лео. Намагалася допомогти йому, добра дівчина. Проте також реагувала дивно. Він згадав, як вона стала навколішки перед кріслом Арґайла. Начебто виявляла співчуття, втішала його. Втішала його, але чому? Бо його син не винний у вбивстві? І звісно ж, там щось більше, ніж почуття секретарки, навіть тієї, що пропрацювала багато років… Що там таке? Чому вони…

На тумбочці поруч із ліжком задзвонив телефон. Він узяв слухавку.

– Алло?

– Докторе Калґарі? З вами хочуть поговорити.

– Зі мною?

Він здивувався. Як йому було відомо, ніхто не знав, що він зупинився на ніч у Драймуті.

– Хто?

Після хвилини мовчання телефонний оператор повідомив:

– Це містер Арґайл.

– Скажіть йому… – Артур Калґарі зупинив себе, перед тим як сказати, що він зараз зійде. Якщо з якоїсь причини Лео Арґайл попрямував за ним до Драймута й спромігся дізнатися, де він зупинився, справа, мабуть, надто дражлива, щоб обговорювати її в переповненій приймальні внизу. Він продовжив:

– Будь ласка, попросіть його піднятися до мене в номер.

Він підвівся і почав ходити кімнатою, доки не почув стукоту у двері.

Підійшов і відчинив двері.

– Заходьте, містере Арґайл, я…

Він замовк, збентежений. Це був не Лео Арґайл. Це був юнак років двадцяти, чиє гарне смагляве обличчя вкривала тінь гіркоти. Зухвале, сердите, тривожне обличчя.

– Ви чекали не на мене, – почав молодий чоловік. – Ви чекали на мого… батька. Я Майкл Арґайл.

– Заходьте, – Калґарі зачинив двері за відвідувачем. – Як ви дізналися, що я тут? – запитав він, пропонуючи юнакові портсигар.

Майкл Арґайл узяв цигарку та коротко неприємно засміявся.

– Це просто! Зателефонував у центральні готелі, де ви могли б зупинитися на ніч. Із другої спроби влучив.

– Чому ви хотіли мене бачити?

Майкл Арґайл повільно протягнув:

– Хотів побачити, що ви за тип… – Його очі прискіпливо окинули постать доктора, відзначивши трохи похилі плечі, сивіюче волосся, тонкі риси обличчя. – То ви один із хлопців, які поїхали в експедицію Гайса Бентлі на Південний полюс. Здається, ви не дуже міцний.

Артур Калґарі ледь усміхнувся.

– Зовнішність іноді оманлива, – сказав він. – Я був досить міцним. І там потрібна не лише м’язова сила. Є й інші важливі навички: витривалість, терпіння, технічна обізнаність.

– Скільки вам років? Сорок п’ять?

– Тридцять вісім.

– На вигляд старші.

– Так, думаю, так.

На мить його пронизало непереборне відчуття печалі від дотику до змужнілої молодості хлопця перед ним.