Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

Почувши, як Джеральд повертається із села перед обідом, Алікс поквапилася на кухню і, щоб приховати своє збентеження, удала, що готує їжу.

Очевидно, що Джеральд не бачив Діка Віндіфорда. Алікс одночасно відчула й полегшення, і зніяковілість. Вона була твердо переконана, що варто тримати це в таємниці.

Після невигадливої вечері подружжя сиділо у вітальні, обшитій дубом, з відчиненими навстіж вікнами, щоби впустити нічне повітря, наповнене пахощами мальв та левкоїв. Саме тоді Алікс згадала про записник.

– Ось те, чим ти поливав квіти, – сказала вона й кинула записник на коліна чоловікові.

– Упустив його поблизу бордюру, так?

– Так. Тепер я знаю всі твої таємниці.

– Не винен, – сказав Джеральд, похитавши головою.

– А як щодо твого завдання о дев’ятій вечора сьогодні?

– А, це… – На мить здалося, що його застали зненацька, та він усміхнувся, наче щось завдало йому особливої втіхи. – Це таємне побачення з надзвичайно гарною дівчиною, Алікс. У неї каштанове волосся та блакитні очі, вона дуже схожа на тебе.

– Я не розумію, – сказала удавано сердито дружина. – Ти уникаєш відповіді.

– Ні, не уникаю. Насправді це нагадування, що сьогодні ввечері я маю проявити кілька негативів, і мені знадобиться твоя допомога.

Джеральд Мартін захоплювався фотографією. У нього був трохи старомодний фотоапарат, але з відмінними лінзами, і він сам проявляв плівки в невеликому підвальному приміщенні, яке пристосував для фотолабораторії.

– І це треба зробити саме о дев’ятій, – подражнила його Алікс.

Джеральд трохи розізлився.

– Люба моя дівчинко, – сказав він ледь роздратовано, – потрібно завжди все планувати на певний час. Тільки тоді виконаєш свою роботу добре.

Якусь мить Алікс мовчки спостерігала, як чоловік сидів і курив, відкинувши темноволосу голову на спинку стільця, і чіткі риси його гладко виголеного обличчя виділялися на темному тлі. Раптом із невідомої причини її накрила хвиля паніки, і жінка вигукнула, перш ніж устигла опанувати себе:

– О, Джеральде, якби я знала про тебе трохи більше!

Чоловік повернув до неї здивоване обличчя.

– Але, мила Алікс, ти знаєш про мене все. Я розповідав тобі про свою юність у Нортамберленді, про життя в Південній Африці, про справи за останні десять років у Канаді, які були для мене успішними.

– О, справи! – посміхнулася Алікс.

Джеральд раптом розсміявся.

– Я знаю, ти маєш на увазі любовні романи. Ви, жінки, усі одинакові. Вас ніщо не цікавить, окрім особистого життя.

Алікс відчула, як у неї пересихає горло, і нерозбірливо пробурмотіла:

– Але ж… мали бути якісь романи. Тобто, якби я це знала…

І знову на мить запала тиша. Джеральд Мартін насупився, на обличчі майнуло вагання. Він заговорив серйозно, від попереднього глумливого тону й сліду не залишилося.

– Алікс, ти припускаєш, що можливе повторення історії з кімнатою Синьої Бороди? Так, звісно, у моєму житті були жінки. Ти б і не повірила, якби я заперечував. Але можу заприсягтися, що жодна з них нічого для мене не значила.

У його голосі пролунала така щирість, що це заспокоїло дружину.

– Задоволена, Алікс? – запитав він із посмішкою. А тоді зацікавлено подивився на неї. – Що змусило тебе замислитися про таку неприємну тему саме сьогодні?

Алікс піднялася й почала неспокійно міряти кімнату кроками.

– Ой, навіть не знаю. Я нервуюся весь день, – зізналася вона.

– Дивно, – тихо сказав Джеральд, наче сам до себе. – Дуже дивно.

– Чому це дивно?

– О, любове моя, не прискіпуйся. Я лише сказав, що це дивно, тому що зазвичай ти така мила та спокійна.

– Сьогодні всі змовилися, щоб подратувати мене, – зізналася Алікс. – Навіть старий Джордж звідкись узяв собі в голову, що ми збираємося в Лондон. Сказав, що це ти йому розповів.

– Де ти його бачила? – різко запитав Джеральд.

– Прийшов на роботу сьогодні замість п’ятниці.

– Проклятий старий дурень! – сердито вигукнув Джеральд.

Алікс витріщилася на нього з подивом. Обличчя чоловіка було спотворене гнівом. Дружина ніколи не бачила його таким сердитим. Помітивши її здивування, Джеральд спробував опанувати себе.

– Він просто клятий старий дурень! – повторив він.

– Що ти сказав йому, щоб змусити так думати?

– Я? Я нічого такого не сказав. Хоча… так, пригадав. Я невдало пожартував про «від’їзд до Лондона вранці», а він, мабуть, сприйняв це всерйоз. А може, не розчув. Ти ж пояснила йому, так?

Він із нетерпінням чекав відповіді.