Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

– Хто, ви сказали, говорить?

– Алікс, що з твоїм голосом? Я б не впізнав його. Це Дік.

– О! – видихнула Алікс. – О! Де… де ти?

– У «Руках подорожнього», правильно я сказав? Чи ти навіть не знаєш, що у вашому селі є паб? Я у відпустці, приїхав трохи порибалити. Ти не заперечуєш щодо двох добрих людей до вас сьогодні на вечерю?

Алікс різко відповіла:

– Ні! Тобі не варто приходити.

Дік замовк, а тоді продовжив, але трохи іншим тоном.

– Перепрошую, – холодно сказав він. – Звичайно, я вам не заважатиму…

Алікс швидко перебила його. Він, певно, думає, що її поведінка надто незвична. Вона й була незвичною. У жінки не витримали нерви.

– Я просто мала на увазі, що сьогодні ми трохи зайняті, – пояснила вона, намагаючись надати своєму голосу якнайприроднішого звучання. – Ти б… Ти б не зміг прийти на вечерю завтра?

Але, очевидно, Дік помітив брак теплоти в її словах.

– Щиро дякую, – сказав він тим же відстороненим тоном, – але я можу повернутися будь-якої миті. Залежить від того, чи заявиться сюди мій друзяка. Прощавай, Алікс, – він помовчав, а потім швидко додав, змінивши тон: – Успіхів тобі, люба.

Алікс із полегшенням поклала слухавку.

«Він не повинен сюди приходити, – повторила про себе. – Він не повинен сюди приходити. Яка я дурна! Довела себе до такого стану власними вигадками. Та все-таки я рада, що він не прийде.

Жінка взяла зі столу простенький плетений капелюшок і знову повернулася в сад, зупинившись на мить, щоб подивитися на різьблений напис над ґанком: «Котедж солов’їв».

– Хіба це не надто дивна назва? – запитала вона якось Джеральда після одруження.

Він засміявся:

– Маленька міщанка! – сказав лагідно. – Не вірю, що ти колись чула спів солов’я. І радий, що ще не чула. Солов’ї повинні співати тільки для закоханих. Ми слухатимемо їх разом літніми вечорами біля нашого будинку.

І пригадав: коли вони вперше слухали солов’їв, Алікс, стоячи на порозі свого будинку, щасливо зашарілася.

То Джеральд знайшов «Котедж солов’їв». Він прийшов до Алікс, сповнений зворушення. Чоловік підшукав для них саме те місце – унікальне, як самоцвіт, єдиний шанс у житті! Побачивши будинок, Алікс також була зачарована. Правду кажучи, місцина була досить віддалена, дві милі до найближчого села, але сам будинок виявився настільки гарним: старовинний на вигляд, із комфортними ванними кімнатами, гарячою водою, електрикою й телефоном, – що це одразу ж підкорило її. Але потім виникла перешкода. Власник, багатій, з якоїсь примхи відмовився здавати його – хотів тільки продати.

Джеральд Мартін, хоча й мав хороший прибуток, не міг знімати капітал. Він спромігся зібрати лише тисячу фунтів. Власник просив три тисячі. Але Алікс, якій це місце запало в душу, прийшла на допомогу. Вона могла легко керувати своїм капіталом у вигляді облігацій на пред’явника. Жінка вклала половину своїх грошей у купівлю будинку. Отож, «Котедж солов’їв» став їхнім, і жодного разу Алікс не пошкодувала про цей вибір. Хоча слуги не оцінили сільської відлюдкуватості і наразі в будинку їх не було, та новоспечена господиня, яка прагнула домашнього життя, цілком насолоджувалася готуванням смачних страв і дбала про будинок.

За дивовижним садом, заповненим квітами, доглядав старий із села, який приходив двічі на тиждень.

Обійшовши будинок, Алікс із подивом побачила старого садівника, що схилився над квітами. Вона здивувалася, тому що його робочими днями були понеділок і п’ятниця, а сьогодні – середа.

– Джордже, що ви тут робите? – запитала вона, підійшовши.

Хмикнувши, чоловік виструнчився й торкнувся крисів старого капелюха.

– Я думав, що ви здивуєтеся, мем. Але тут така справа. Цієї п’ятниці у сквайра буде свято, ото я й подумав, що ні містер Мартін, ні ви не матимете нічого проти, якщо один раз я прийду в середу, а не в п’ятницю.

– Усе гаразд, – сказала Алікс. – Сподіваюся, свято вам сподобається.

Джордж простодушно продовжував:

– Я так і думав. Там можна поїсти досхочу і платити не треба. Сквайр завше добре вгощає своїх орендаторів. І ще я подумав, мем, що було б добре побачити вас перед від’їздом, щоб дізнатися, чи є у вас якісь побажання щодо бордюру. Гадаю, ви ще не знаєте, коли повернетеся?

– Але я нікуди не їду.

Джордж витріщився на неї.

– Ви не збиралися завтра в Лондон?

– Ні. Хто вам таке сказав?

Джордж кивнув головою в бік села.

– Учора я зустрів у селі хазяїна. Він сказав мені, що ви обоє їдете завтра в Лондон і ще не знаєте, коли повернетеся.