Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

Чи то сталося завдяки чарівливому благанню в її голосі, чи завдяки якимось прихованим причинам, та Фелісія підкорилася. Вона повільно опустилась на коліна, широко розпростерла руки, обличчя стало пусте й дурнувате…

Аннетт відкинула голову й засміялась… Сміх лунав наплив за напливом.

– Глянь на неї, на її дурне обличчя! Який вона має сміховинний вигляд. Можеш підвестися, Фелісіє, дякую! Не сердься на мене. Я – твоя володарка. Ти повинна робити те, що я кажу.

Знесилена, вона лягла на подушки. Фелісія взяла тацю й повільно попрямувала геть. Один раз оглянулася через плече, і мене аж налякав той сповнений жеврійної обрáзи погляд.

Мене не було, коли Аннетт померла. Та я впевнений: це було жахливо. Вона так трималася за життя, боролася зі смертю, як божевільна. Знову й знову, задихаючись, дівчина говорила: «Я не помру… чуєте? Не помру. Я житиму… житиму…»

Це мені розповідала міс Слейтер, коли шість місяців потому я прибув її відвідати.

– Мій бідний Раулю, – говорила вона добродушно. – Ти любив її, чи не так?

– Завжди… завжди. Та навіщо я їй був потрібен? Не говорімо про це. Вона померла… така виняткова, така сповнена жагучого життя…

Міс Слейтер була співчутливою жінкою. Вона продовжила розмову про щось інше. Леді дуже непокоїлася через Фелісію. З дівчиною стався незрозумілий нервовий зрив, і з тих пір вона поводилася дивно.

– Знаєш, – промовила міс Слейтер, мить повагавшись, – що вона вчиться грати на піаніно?

Я не знав і був дуже здивований це почути. Фелісія… учиться грати на піаніно! Я міг би прямо заявити, що та дівчина однієї ноти від іншої не відрізнить.

– Кажуть, у неї талант, – продовжувала міс Слейтер. – Я не можу цього зрозуміти. Я завжди вважала її… власне, Раулю, ти сам знаєш, вона завжди була дурненькою дівчиною.

Я кивнув.

– Вона деколи так дивно поводиться… Навіть не знаю, що думати.

Кілька хвилин по тому я увійшов у читальну залу. Фелісія грала на піаніно. Виконувала арію, яку співала Аннетт, коли я чув її в Парижі. Ви розумієте, мсьє, це мене дуже вразило. І тоді, коли вона почула, що я увійшов, зупинила гру й поглянула на мене: в очах насмішка та розум. На мить я подумав… Власне, не хочу говорити, що я подумав.

– Tiens ! [6] Подумати тільки! ( фр. ) – сказала вона. – То це таки ви… мсьє Рауль.

Не можу описати те, як вона це вимовила. Для Аннетт я завжди був Раулем. Та Фелісія, відтоді як ми зустрілись уже дорослими, завжди зверталася до мене мсьє Рауль. Але те, як вона вимовила це зараз, було зовсім іншим… наче мсьє , з легким наголосом, було для неї кумедним.

– Що ж, Фелісіє, – збиваючись, вимовив я. – Ти сьогодні маєш зовсім інший вигляд.

– Справді? – відповіла вона. – Дивно це. Та не будь таким офіційним, Раулю… Вирішено, я називатиму тебе Раулем… чи ми разом не грались у дитинстві?… Життя створене для радості. Поговорімо про бідну Аннетт… ту, що померла й уже похована. Чи вона в чистилищі, я все гадаю, чи де?

І вона почала наспівувати уривок з пісні… не дуже мелодійно, та мою увагу привернули слова.

– Фелісіє! – закричав я. – Ти розмовляєш італійською?

– Чому б ні, Раулю? Можливо, я не така дурненька, якою прикидаюсь, – сміялася вона з моєї розгубленості.

– Не розумію… – почав я.

– То я тобі поясню. Я – хороша акторка, хоча ніхто цього не підозрює. Можу грати різні ролі… і роблю це дуже добре.

Вона знову розсміялась і вибігла з кімнати, перш ніж я її зміг зупинити.

Я знову її побачив перед тим, як піти. Вона спала в м’якому кріслі. Голосно хропіла. Я стояв, дивлячись на неї і зачаровано, і з огидою. Раптом вона прокинулася, здригнувшись. Її очі, невиразні й неживі, зустрілися з моїми.

– Мсьє Рауль, – механічно пробурмотіла вона.

– Так, Фелісіє, мені вже час іти. Зіграєш мені ще раз перед тим, як я піду?

– Я? Грати? Ви наді мною жартуєте, мсьє Раулю.

– Ти не пам’ятаєш, як грала для мене вранці?

Вона похитала головою.

– Я грала? Як може грати така бідна дівчина, як я?

Вона замовкла на якийсь час, наче замислившись, тоді кивнула до мене, щоб я ближче підійшов.

– Мсьє Раулю, у цьому будинку відбуваються дивні речі! Зі мною грають злі жарти. Переводять годинники. Так, так, я знаю, що кажу. І це все – вона.

– Хто вона?

– Та Аннетт. Та злюка. Вона знущалася наді мною за життя. А тепер, коли померла, то приходить з того світу знущатися.

Я дивився на Фелісію. Було помітно, що їй дуже страшно, такі перелякані очі.

– Вона – погана, ота. Така погана, вам кажу. Вона забирає хліб із твого рота, одяг з твого плеча, душу з твого тіла …