Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

Фелісія на це дуже сердилась. Та Аннетт продовжувала її дражнити:

– Вона так схожа на справжню леді: така елегантна, така витончена. Замаскована принцеса… ха-ха.

– Мої батько і мати були одружені, а це вже більше, ніж ти можеш сказати про своїх, – злісно огризалася Фелісія.

– Так, і твій батько вбив твою матір. Як мило бути дочкою вбивці.

– Твій батько покинув твою матір гнити, – не зупинялася Фелісія.

– А, так, – замислювалась Аннетт. – Pauvre Maman [5] Бідна мама ( фр. ) . Потрібно бути сильним і здоровим. Це найважливіше: сильним і здоровим.

– Я сильна, наче кінь, – хвалилася Фелісія.

І вона насправді була сильною, удвічі міцнішою за будь-яку дівчину в притулку. І ніколи не хворіла.

Та вона була дурненькою, самі розумієте, дурною, як дикий звір. Мене часто цікавило, чому Фелісія так переслідувала Аннетт. Вона була наче зачарована. Деколи, гадаю, вона справді ненавиділа Аннетт, адже та погано до неї ставилася: знущалася над бідолахою через її повільність і тупість, цькувала її перед іншими. Я бачив, як Фелісія полотніла від злості. Інколи мені здавалось, що вона стисне свої пальці навколо шиї Аннетт і витрясе з неї душу. У неї не вистачало інтелекту, щоб відповісти на глузування суперниці, але з часом вона зрозуміла, що один випад завжди діяв, зрозуміла (те, що я завжди знав), що Аннетт заздрила її міцній статурі, та інстинктивно била в уразливе місце броні свого ворога.

Одного дня до мене підійшла дуже радісна Аннетт.

– Раулю, – сказала вона, – сьогодні посміємось над тією дурепою Фелісією. Помремо від сміху.

– Що ти вигадала?

– Ходімо за той хлівчик, і я тобі розповім.

Було схоже на те, що Аннетт десь дістала якусь книгу. Частину тексту вона навіть не зрозуміла, і справді, книга була занадто складною для неї. То були ранні дослідження з гіпнозу.

– Тут ідеться про яскравий предмет. Мідна ручка від мого ліжка відкручується. Я змусила Фелісію дивитися на неї вчора ввечері. «Дивись просто на неї, – сказала, – не відводь очей». А потім я нею покрутила. Раулю, мені стало моторошно. Її очі мали вигляд такий дивний, такий дивний. «Фелісіє, завжди робитимеш те, що я тобі скажу», – мовила я до неї. «Завжди робитиму те, що ти мені скажеш, Аннетт», – відповіла вона. А потім… потім я кажу: «Завтра принесеш сальну свічку на ігровий майданчик о дванадцятій годині та почнеш її їсти. І якщо хтось запитає, скажеш, що це найсмачніше galette , яке ти коли-небудь смакувала». О, Раулю! Ти тільки уяви.

– Але вона ніколи такого не зробить, – запротестував я.

– Так написано в книжці. Не те щоб я дуже вірила цьому… проте, о! Раулю, якщо те, про що там ідеться, – правда, то ми добряче розважимось!

Я також уважав таку вигадку дуже смішною. Ми розповіли про це нашим друзям, і о дванадцятій усі були на гральному майданчику. Пунктуальна до хвилини, там же з’явилася Фелісія зі шматком свічки в руці. Чи повірите ви мені, мсьє, що вона почала урочисто її гризти? Ми всі були просто в істериці! Час від часу хтось із дітей підходив до неї й так офіційно запитував: «Ти там щось добреньке їси, Фелісіє, еге ж?» А вона відповідала: «Авжеж, це найсмачніше galette , яке я коли-небудь пробувала». І тоді ми просто падали додолу зо сміху. Ми так голосно сміялись, що той галас, здавалося, розбудив Фелісію, і вона зрозуміла, що робить. Дівчина здивовано блимнула очима, глянула на свічку, потім на нас. Провела рукою по чолу.

– А що я тут роблю? – пробурмотіла вона.

– Ти свічку їси, – закричали ми.

– Я змусила тебе це робити. Я змусила тебе це робити, – репетувала Аннетт, пританцьовуючи.

Фелісія лише дивилася на все якийсь час. Потім повільно підійшла до Аннетт.

– То це ти… ти зробила з мене посміховисько? Я, здається, згадую. Ах! Я вб’ю тебе за це.

Вона говорила тихим голосом, проте Аннетт раптом відскочила від неї й сховалася за мою спину.

– Порятуй мене, Раулю! Я боюся Фелісії. То був лише жарт, Фелісіє. Лише жарт.

– Мені такі жарти не подобаються, – мовила та. – Зрозуміло? Ненавиджу тебе. Ненавиджу вас усіх.

Раптом вона заплакала й подалась геть.

Аннетт, гадаю, сама злякалася результату свого експерименту й не намагалася більше його повторити. Проте від того дня її влада над Фелісією, здавалось, збільшилася.

Тепер я думаю, що Фелісія завжди її ненавиділа, проте не могла триматися від неї на відстані. Вона ходила за Аннетт, як песик.

Невдовзі по цьому, мсьє, мені знайшли вакансію, і я приходив до притулку лише зрідка на вихідні. Бажання Аннетт стати танцівницею ніхто не сприйняв усерйоз, проте з роками в неї виробився досить приємний співочий голос, і міс Слейтер дала згоду на те, щоб її навчали співу.