Аґата Крісті - Оголошено вбивство

– Ну, здається, все готове, – сказала міс Блеклок.

Вона окинула схвальним поглядом вітальню, яка складалася з двох кімнат. Стіни, обтягнуті чинцом із рожевими візерунками, дві бронзові вази з хризантемами, невеличка ваза з фіалками та срібний портсигар на столі біля стіни, таця з трунками в самому центрі столу.

«Літл-Педокс» був будинком середнього розміру, спорудженим у стилі ранньої вікторіанської доби. Він мав довгу веранду з низькими поручнями, вікна зачинялися віконницями, пофарбованими в зелений колір. Довга й вузька вітальня, що втрачала багато світла через дах, що нависав над верандою, спершу мала в одному кінці двійчасті двері, які виводили в невеличку кімнату з вікном у глибокій ніші. Попереднє покоління прибрало двійчасті двері й замінило їх оксамитовими портьєрами. Міс Блеклок звеліла прибрати й портьєри, і тепер дві кімнати фактично перетворилися на одну. У кожному з її кінців було по каміну, але в жодному сьогодні не палахкотів вогонь, хоч у вітальні було тепло й затишно.

– Ви увімкнули центральне опалення? – запитав Патрік.

Міс Блеклок кивнула головою.

– Останніми днями стояв густий туман, і повітря було надто вологим. У всьому домі панувала вогкість і холоднеча. Тож я наказала Івенсу, щоб він розпалив вогонь під котлом, перед тим як піти.

– І вам було не шкода спалювати дорогоцінний кокс? – запитав Патрік з іронією в голосі.

– Кокс і справді дорогоцінний, ти маєш слушність. Але якби в нас його не було, то довелося б спалювати ще дорогоцінніше вугілля. Ти ж бо знаєш, що Паливне Відомство не дає нам навіть тієї невеликої кількості, яку ми маємо одержувати щотижня – якщо ми не доведемо, що в нас немає інших засобів готувати їжу.

– Наскільки мені відомо, раніше були гори коксу й вугілля, і кожен міг купувати його без будь-яких обмежень? – запитала Джулія з цікавістю дитини, яка розпитує про чужу й далеку країну.

– Атож, і кокс, і вугілля були дуже дешеві.

– І кожен міг прийти й купити його, скільки хотів, не заповнюючи жодних паперів? Вугілля й коксу було тоді цілком достатньо для всіх?

– Усяких різновидів та якості – і не доводилося купувати ту суміш зі сміттям і камінням, яку ми мусимо купувати тепер.

– Певно, то був чудовий світ, – сказала Джулія із заздрісною тугою в голосі.

Міс Блеклок усміхнулася.

– Озираючись назад, я, безперечно, думаю саме так. Але я вже стара жінка. Цілком природно, що мені подобається мій час. Але ви, молодь, не повинні так думати.

– Мені не треба було б тоді працювати, – сказала Джулія. – Я могла б залишатися вдома й доглядати квіти та писати багато-багато листів… Чому люди тоді писали так багато листів і кому вони були адресовані?

– Усім тим, із ким ти сьогодні розмовляєш по телефону, – сказала міс Блеклок, підморгнувши їй. – Я навіть сумніваюся, чи ти вмієш писати, Джуліє.

– Звичайно, не вмію писати так, як радять у надзвичайно цікавій книжці «Наука написання листів», на яку я випадково натрапила. Божественно! Там розповідається про те, як відмовити вдівцеві, що просить твоєї руки.

– Сумніваюся, що тобі так дуже подобалося б залишатися вдома, – сказала міс Блеклок. – Адже жінки мусили виконувати чимало обов’язків. – У її голосі прозвучали сумні нотки. – Але я не дуже добре обізнана з тим, як їм велося. Банні та я дуже рано вийшли на ринок праці.

– Атож, ми вийшли, ми справді вийшли, – погодилася міс Баннер. – О, ті капосні діти, я ніколи їх не забуду. Звісно, Леті була розумніша за мене. Вона стала бізнес-леді, секретаркою у великого фінансового магната.

Двері відчинилися, й увійшла Філіпа Геймс. Була висока, світловолоса, зі спокійним виразом обличчя. Вона окинула вітальню здивованим поглядом.

– Привіт, – сказала вона. – Тут має бути вечірка? Ніхто мені не сказав.

– Звичайно ж! – вигукнув Патрік. – Наша Філіпа нічого не знає. Ладен побитися об заклад, що це єдина жінка в Чипінґ-Клеґорні, яка нічого не знає.

Філіпа подивилася на нього із запитанням у погляді.

– Перед тобою, – сказав Патрік, драматично повівши рукою, – сцена вбивства!

Філіпа Геймс здавалася трохи спантеличеною.

– Оце, – промовив Патрік, показуючи на хризантеми у великих вазонах, – похоронні вінки, а оці сирні палички та оливки – похоронний обід.

Філіпа запитально подивилася на міс Блеклок.

– Він жартує? – запитала вона. – Я страшенно дурна й ніколи не розумію жартів.