Аґата Крісті - Оголошено вбивство

– Все одно тримати їх дуже незручно, – поскаржилася міс Мерґатройд.

– Саме так, – погодилася з нею міс Гінчкліф. – Револьвер, ліхтар і двері, які треба тримати відчиненими, – чи не забагато всього? Де ж відповідь?

Міс Мерґатройд і не намагалася знайти відповідь. Вона в глибокому захваті дивилася на свою розумну подругу й чекала, коли та її просвітить.

– Ми знаємо, що в нього був револьвер, адже він із нього стріляв, – сказала міс Гінчкліф. – І ми знаємо, що в нього був ліхтар, бо всі ми його бачили, – якщо, звісно, ми всі не стали жертвою масового гіпнозу, як у випадку тих трюків, що їх в Індії витворяють із мотузками (який зануда той старий Істербрук зі своїми індійськими оповідками!), тому постає запитання, а чи хтось не тримав для нього ті двері?

– Але хто міг би це зробити?

– Ти, наприклад, могла б зробити це, Мерґатройд. Якщо я правильно пам’ятаю, то ти стояла відразу за ним, коли погасло світло. – Міс Гінчкліф весело засміялася. – Ти у нас вельми підозріла особа, чи не так, Мерґатройд? Але кому спаде на думку запідозрити тебе? Дай-но мені той совок – слава небу, це не справжній револьвер. Бо інакше ти вже застрелилася б із нього.

– Та це ж просто дивовижна річ, – промурмотів полковник Істербрук. – Просто дивовижна. Повірити не можу. Лауро!

– Що, любий?

– Зайди до моєї гардеробної на хвилинку.

– У чому річ, любий?

Місіс Істербрук з’явилася у відчинених дверях.

– Ти пам’ятаєш, як я тобі показував свій револьвер?

– О, так, Арчі, то була бридка й чорна штука.

– Атож. Угорський сувенір. Він лежав у цій шухляді, чи не так?

– Так, лежав.

– Тепер його тут немає.

– Дивина та й годі, Арчі!

– Ти його не чіпала, не брала?

– О ні, я побоялася б і доторкнутися до тієї жахливої штуки.

– Тоді, може, та стара карга, як там її звуть…

– Ой ні, я й на хвилинку на неї не подумала. Місіс Бат ніколи не доторкнулася б то такої речі. Запитати в неї?

– Ні… ні, краще не треба. Я не хочу, щоб почалися розмови. Скажи мені, ти пам’ятаєш, коли я тобі його показував?

– Десь близько тижня тому. Ти щось бурчав про свої комірці та про пральню, а тоді висунув шухляду, й у самій її глибині лежав револьвер, і я запитала в тебе, що то таке.

– Так, правильно. Близько тижня тому. Ти не пам’ятаєш точну дату?

Місіс Істербрук замислилася, заплющивши очі й напружуючи свій гострий мозок.

– Звичайно ж, – сказала вона. – Це було в суботу. У той день ми зібралися в кіно, але не пішли.

– Гм… а ти впевнена, що це було не раніше? Може, у середу? У четвер або навіть на попередньому тижні?

– Ні, мій любий, – сказала місіс Істербрук. – Я пам’ятаю дуже чітко. То була субота, тридцятого числа. Нам здається, що це було давно, бо відтоді сталося кілька серйозних подій. І я тобі розповім, чому мені запам’ятався той день. Бо то був наступний день по тому, як було вчинено напад на міс Блеклок. Бо коли я побачила твій револьвер, він нагадав мені про стрілянину минулої ночі.

– От і гаразд, – сказав полковник. – Ти зняла з мене великий тягар.

– Чому, Арчі?

– Бо якби цей револьвер зник ще до стрілянини, то можна було б подумати, що саме мого револьвера поцупив той швейцарський хлопець.

– Але звідки він довідався б, що в тебе він є?

– Ці банди мають дивовижно налагоджену систему зв’язку. Вони знають усе про кожен будинок і тих, хто в ньому живе.

– Як багато ти знаєш, Арчі!

– Ха-ха! Ще б пак не знаю. Хіба мало мені довелося побачити у своєму житті. Проте, якщо ти справді бачила мій револьвер після нападу на дім міс Блеклок, – то все гаразд. Той револьвер, із якого стріляв швейцарець, не міг бути моїм, чи не так?

– Звісно, не міг.

– Це для мене велика полегкість. Мені треба було б піти в поліцію й повідомити, що він у мене є. Але вони поставили б мені чимало незручних запитань. Вони мусили б їх поставити. Річ у тім, що я ніколи не брав на нього дозволу. Після війни ти якось забуваєш про закони мирного часу. Я дивився на нього як на воєнний сувенір, а не як на зброю.

– Атож. Я тебе розумію. Звичайно.

– Але все одно. Куди поділася ця триклята річ?

– Може, місіс Бат узяла її. Вона завжди була дуже чесною, але, можливо, після нападу на дім міс Блеклок дуже злякалася й подумала, що ліпше буде… мати револьвер у себе в домі. Звичайно, вона ніколи не зізнається в тому, що так зробила. Я навіть не стану запитувати її. Вона може образитися. А що ми тоді робитимемо? Це великий дім – я просто не зможу…

– Твоя правда, – сказав полковник Істербрук. – Краще нічого їй не кажи.