Аґата Крісті - Оголошено вбивство

– Вітаю.

– Ти дуже заклопотана?

– Більш або менш.

– Що ти робиш?

– А ти не бачиш?

– Ні. Я не садівник. Мені здається, ти просто граєшся із землею.

– Я висаджую у ґрунт зимову салату.

– Зимову салату? А я не знав, що салата росте взимку.

– Тобі чогось треба? – запитала Філіпа холодно.

– Так. Я хотів побачитися з тобою.

Філіпа скинула на нього швидким поглядом.

– Ти даремно сюди прийшов. Місіс Лукас це не сподобається.

– Вона не дозволяє тобі мати залицяльників?

– Не говори дурниць.

– Які дурниці? Залицяльник – це дуже влучне слово. Воно цілком передає моє ставлення до тебе. Залицятися, дотримуючись певної відстані, – але не відступати.

– Прошу тебе, іди геть, Едмунде. Тобі нема чого тут робити.

– А от і помиляєшся, – з тріумфом у голосі відповів Едмунд. – Мені є, що тут робити. Місіс Лукас сьогодні вранці зателефонувала моїй мамі і сказала, що в неї багато кабачків.

– У неї гори кабачків.

– І запитала, чи не хочемо ми обміняти горнятко меду на кілька кабачків.

– Який же це обмін? Кабачки взагалі нічого не варті о цій порі року – у всіх їх повно.

– Природно. Тому місіс Лукас і зателефонувала. Минулого разу, якщо я пам’ятаю точно, вона запропонувала обміняти збиране молоко – ти собі уявляєш, збиране молоко! – на пучок салати. А для салати був тоді лише початок сезону, і пучок продавали не менш, ніж за шилінг.

Філіпа не озвалася.

Едмунд засунув руку до кишені й дістав звідти горнятко меду.

– Ось воно, моє алібі, – сказав він. – Застосоване у вільному й незаперечному значенні цього слова. Якщо місіс Лукас зуміє пропхати свій пишний бюст у двері сарайчика, то я сюди прийшов по кабачки. Ідеться про справи, а не пусте базікання.

– Я бачу.

– Ти коли-небудь читала Теннісона? – запитав Едмунд тоном світської бесіди.

– Не дуже часто.

– Даремно. Теннісон незабаром знову ввійде в моду. Навіть тепер, коли ти увімкнеш радіо ввечері, ти почуєш «Королівські ідилії», а не того нескінченного Тролопа. Тролоп завжди здавався мені неймовірно манірним і неприродним. Читати його, звісно, можна, але захоплюватися ним не слід. До речі, якщо ми вже згадали про Теннісона, то чи ти читала «Мод»?

– Колись давно.

– Я хочу зачитати тобі один рядок із нього.

Він неголосно продекламував:

– «Провинно невинна, досконало холодна, незрівнянно пуста». Це про тебе, Філіпо.

– Щось не схоже на комплімент!

– Ні, йдеться зовсім не про комплімент. Я думаю, Мод запала бідоласі в душу так само, як ти мені.

– Не плети нісенітницю, Едмунде.

– О, прокляття, Філіпо, чому ти така, яка ти є? Що ховається за досконало витонченими рисами твого обличчя? Що ти думаєш? Що ти почуваєш? Ти щаслива, нещаслива, налякана чи ще якась? Ти повинна щось почувати.

Філіпа спокійно сказала:

– Те, що я почуваю, стосується тільки мене.

– Мене також. Я хочу, щоб ти поговорила зі мною. Знати, що відбувається у твоїй урівноваженій голові. Я маю право це знати. Бігме, маю таке право. Я не хотів закохуватися в тебе. Хотів спокійно сидіти й писати свою книжку. Це буде розумна й змістовна книжка, книжка про те, який жалюгідний наш світ. Надзвичайно легко бути розумним, коли міркуєш про те, які всі люди нещасні. Це входить у звичку. Я несподівано переконався в цьому, після того як прочитав життєпис Берна Джонса.

Філіпа перестала саджати латук. Вона дивилася на нього тепер спантеличеним поглядом.

– Який стосунок Берн Джонс має до всього цього?

– Великий. Коли ти прочитаєш усе про прерафаелітів, ти зрозумієш, що таке мода. Усі вони були надзвичайно сердечними, балакучими й веселими, усі сміялися й жартували, й усе в них було чудово. То була, власне кажучи, така мода. Вони не були ані щасливішими, ані безтурботнішими за нас. І ми не більш нещасні, аніж вони. Усе це мода, кажу я тобі. Після останньої війни ми схибнулися на сексі. А тепер переживаємо цілковите розчарування. Ніщо не має значення. І чому взагалі ми про все це говоримо? Я хотів би поговорити з тобою про нас. Але відчуваю, як ти з холодною незворушністю відштовхуєш мене. Бо не хочеш допомогти мені.

– А як я можу тобі допомогти?

– Поговорити зі мною. Щось мені розказати. Розкажи мені про свого чоловіка. Ти досі в нього закохана, а він мертвий, і тому ти стулилася, наче мушля? Так чи не так? Гаразд, ти його обожнюєш, а він мертвий. Але ж і в багатьох інших жінок чоловіки мертві – багато мертвих чоловіків – і декотрі з них були закохані у своїх чоловіків. Вони розповідають тобі про це в барі й мають звичай трохи поплакати, коли добре вип’ють, а потім лягають із тобою до ліжка, щоб полегшити своє горе. Це один зі способів долати його, я так думаю. І ти мусиш подолати своє горе, Філіпо. Ти молода, – ти дивовижно гарна, – і я закоханий у тебе без тями. Поговори зі мною про свого клятого чоловіка, розкажи мені про нього.