– Допомогти? – запитав Кредок, не відразу зрозумівши, про що йдеться.
– Допомогти з’ясувати, чи люди є такими, як вони кажуть, – пояснила міс Марпл.
Вона провадила:
– Бо саме це турбує вас, чи не так? І саме в цьому плані світ змінився після війни. Погляньте на це село, наприклад, на Чипінґ-Клеґорн. Воно дуже схоже на Сент-Мері-Мід, де я живу. П’ятнадцять років тому кожен знав, хто є хто. Родина Бентрі у великому домі – і Гартнели, і Прайс-Рідлі, і Везербі… То були люди, чиї батьки, матері, діди й бабусі, тітки та дядьки жили там задовго до них. Якщо там оселявся хтось новий, вони приїздили туди з рекомендаційними листами або служили в одному полку чи на одному кораблі з кимось із давніх жителів села. А якщо приїздив хтось новий, – новий по-справжньому, – то така людина дуже виділялася, і кожен сушив собі голову, хто ж це такий, і не знаходив собі спокою, доки про все не довідувався.
Вона лагідно похитала головою.
– Але тепер усе там не так. Кожне село й кожна сільська місцина наповнені людьми, які тільки-но приїхали й там оселилися, не маючи з місцевими жителями жодних зв’язків. Великі будинки продаються, а котеджі перебудовуються і змінюються. А люди щойно тут з’явилися, і ти знаєш про них тільки те, що вони самі розповідають про себе. А приїздять вони з усіх кінців світу. Люди з Індії, з Гонконгу, з Китаю і люди, що раніше жили у Франції та в Італії, у тих місцях, де все дешево, та на чудернацьких островах. Це також люди, які зібрали трохи грошей і можуть дозволити собі вийти на пенсію. Але ніхто більше не знає, хто є хто. Ви можете зібрати у своєму домі колекцію мідних виробів із Бенареса й розмовляти про екзотичні сніданки в Індії або зібрати колекцію краєвидів Таорміни й розмовляти про англійську церкву та релігійну літературу – як, наприклад, міс Гінчкліф та міс Мерґатройд. Ви можете приїхати сюди з півдня Франції або прожити все своє життя на Сході. Люди сприймають тебе за твоєю власною оцінкою. Для того, щоб запросити тебе в гості, вони більше не чекають рекомендаційного листа від подруги, де повідомляється, що такі-то й такі-то – чудові люди й вона знає їх протягом усього їхнього життя.
Саме це й пригнічує його, подумав Кредок. Він не знає. Навколо нього обличчя й люди, чия особистість підтверджена лише продовольчими картками та посвідченнями особи, посвідченнями, на яких стояли лише цифри, без фотографій і без відбитків пальців на них. Кожен, хто захоче мати клопіт, може одержати таке посвідчення особи – і почасти з цієї причини тонкі нитки, що утримували спільноту англійського сільського життя, розірвалися. У місті давно вже ніхто не намагався близько познайомитися зі своїми сусідами. Але тепер ніхто не знав свого сусіда й у селі, навіть якщо він себе переконував у тому, що знає…
Змащені двері підказували Кредокові, що у вітальні Летиції Блеклок була присутня людина, яку не можна було назвати добрим сусідом, хай навіть вона вдавала його…
А тому він боявся за міс Марпл, жінку кволу й стару, а проте наділену дивовижною проникливістю…
Він сказав:
– Ми можемо дещо з’ясувати про цих людей…
Але він знав, що це не так легко. Індія та Китай, Гонконг і південь Франції… Тепер це не так легко, як п’ятнадцять років тому. Він чудово розумів, що є люди, які блукають по країні з позиченими ідентичностями – позиченими від людей, які померли раптовою смертю від «нещасливих випадків» у містах. Існують організації, які скуповують фальшивих осіб, що підробляють посвідчення особи та продовольчі картки, – чимало вигаданих осіб вистрибують у життя. Їх можна перевірити, але це забирає багато часу, а часу в нього нема, бо вдова Рендела Ґедлера уже перебуває однією ногою в могилі.
І тоді, стурбований і стомлений, розморений сонцем, Кредок розповів міс Марпл усе, що він знав про Рендела Ґедлера та про Піпа й Емму.
– Це лише два імені, – сказав він. – Навіть радше клички, ніж імена. Вони можуть не існувати. Вони можуть бути респектабельними громадянами, що живуть десь у Європі. Однак один із них або обоє можуть перебувати тут, у Чипінґ-Клеґорні.
Їм по двадцять п’ять років приблизно… Хто відповідає цьому опису? Він сказав, міркуючи вголос:
– Ці її племінник та племінниця – чи кузени, чи хто там вони є… Цікаво було б знати, коли вона бачилася з ними востаннє…
Міс Марпл лагідно сказала:
– Я про це довідаюся для вас, гаразд?
– Ні, будь ласка, міс Марпл, не треба…
– Це буде дуже просто, інспекторе, вам нема потреби тривожитися. І ніхто не помітить, якщо це зроблю я, адже все буде зроблено неофіційно. Якщо тут і справді щось не так, то ви не повинні примусити їх насторожитися.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу