Аґата Крісті - Оголошено вбивство

– Ви сказали мені, місіс Геймс, що не знайомі з тим чоловіком, якого звуть Руді Шерц?

– Так.

– Що вперше ви побачили його там, мертвого, а раніше він ніколи не потрапляв вам на очі. Це так?

– Безперечно, так. Я ніде й ніколи раніше його не бачила.

– Ви, наприклад, не розмовляли з ним в альтанці садиби «Літл-Педокс»?

– В альтанці?

Він був майже певен, що вловив нотку страху в її голосі.

– Так, місіс Геймс.

– Хто вам це сказав?

– Мені сказали, що ви розмовляли з тим чоловіком, Руді Шерцом, і що він запитував у вас, де він може сховатися, а ви відповіли, що покажете йому, і при цьому назвали точний час – чверть на сьому. Приблизно о чверть на сьому Шерц вийшов з автобуса в той вечір, коли на «Літл-Педокс» було вчинено збройний напад.

На мить запала мовчанка. Потім Філіпа засміялася – коротко й зневажливо. У неї був вираз людини, яку дуже насмішили.

– Я не знаю, хто вам це сказав, – промовила вона. – Але здогадатися можу. Це дуже дурна й нетактовна історія – і вся замішана на злості. З якоїсь причини Міці не любить мене навіть більше, ніж усіх інших.

– Ви це заперечуєте?

– Звісно, це неправда… Я ніколи не зустрічалася у своєму житті з Руді Шерцом і ніколи його не бачила, і я того ранку не була там. Я працювала тут.

Інспектор Кредок запитав лагідним голосом:

– Якого ранку?

Настала коротка пауза. Її очі зблиснули.

– Кожного. Я тут щоранку. Я не йду звідси раніше першої дня.

І докинула зневажливо:

– Ви даремно дослухаєтеся до того, що каже Міці. Вона весь час бреше.

– Он воно як, – сказав Кредок, ідучи геть разом із сержантом Флетчером. – Дві молоді жінки, чиї розповіді цілком суперечать одна одній. Кому я повинен вірити?

– Усі ніби погоджуються, що чужоземка полюбляє брехати, – сказав Флетчер. – Мій досвід спілкування з чужоземцями підтверджує, що брехати в таких ситуаціях легше, аніж казати правду. Навряд чи випадає сумніватися в тому, що вона не терпить місіс Геймс.

– То на моєму місці ти повірив би місіс Геймс?

– Якщо у вас немає інших підстав сумніватися у правдивості її слів, сер.

Але Кредок пам’ятав не лише надто напружений погляд синіх очей і ту інтонацію, з якою були сказані слова «того ранку». Адже, наскільки він міг пам’ятати, він тоді не сказав, коли відбулася розмова в альтанці – уранці чи пополудні.

А проте міс Блеклок, а якщо не міс Блеклок, то, безперечно, міс Баннер могла розповісти про візит молодого іноземця, який приходив жебрати гроші на квиток до Швейцарії. І Філіпа Геймс могла припустити, що її підозрюють у розмові, яка відбулася саме вранці, а не в інший час.

І все ж таки Кредок досі був переконаний, що нота страху пролунала в її голосі, коли вона перепитала:

– В альтанці?

Він вирішив не закривати цю тему й бути готовим до будь-якого розвитку подій.

У саду вікарія було дуже приємно. Несподівані пахощі осені, як то іноді буває, опустилися на Англію. Кредок ніколи не міг запам’ятати, як це називали – Літом Святого Мартіна чи Літом Святого Луки, але він знав, це погода дуже приємна, але при тому впливає також на нерви. Він сидів у кріслі-гойдалці, яке принесла йому енергійна Банч, – вона пішла на материнські збори, а добре захищена шалями та великим килимком, яким були обгорнуті її ноги, міс Марпл сиділа поруч нього з плетінням у руках. Сонячне світло, спокій, безперервне клацання дротиків для плетіння – усе це, у своєму поєднанні, навіювало на інспектора сон. Але водночас десь у куточку його мозку причаїлося моторошне передчуття. Так іноді буває, коли нас навідує одне й те саме сновидіння, у якому наростає погрозливий тон небезпеки і зрештою перетворює приємну розслабленість на моторошний жах…

Він раптом сказав:

– Вам не слід тут бути.

Дротики міс Марпл на мить зупинилися. Її лагідні кольору синьої порцеляни очі замислено подивилися на нього.

Вона сказала:

– Я знаю, що ви маєте на увазі. Ви дуже совісний хлопець. Але зі мною все гаразд. Батько Банч (він був вікарієм нашої парафії, дуже вчений богослов) і її мати (дивовижна жінка, наділена великою духовною силою) – мої давні друзі. Тому немає нічого неприродного в тому, що, перебуваючи в Меденгемі, я приїхала сюди навідати Банч.

– Можливо, і так, – сказав Кредок. – Але… не намагайтеся щось розвідати… Я маю відчуття… я справді його маю… що це небезпечно.

Міс Марпл злегка усміхнулася.

– Але зважте на те, – сказала вона, – що ми, старі жінки, завжди намагаємося щось рознюхати. Було б набагато більш дивним і набагато більше впадало б в око, якби я цього не робила. Ми маємо звичай розпитувати про те, як живеться нашим спільним друзям у всіх куточках світу, про те, хто кого пам’ятає й чи пам’ятає той або той, що дочка такої-то одружилася? Усе це може допомогти, чи не так?