Аґата Крісті - Оголошено вбивство

– Не маю найменшого уявлення.

– Ви там не були, коли він приходив у цей дім раніше?

– Ні. Він приходив, якщо не помиляюся, пізно вранці, і мене там уже не було. Мене немає вдома протягом цілого дня.

– Дякую вам, місіс Геймс. І хочу запитати у вас іще одне. Ви володієте якимись цінними коштовностями? Перснями, браслетами, чимось подібним?

Філіпа похитала головою.

– Я маю лише шлюбну обручку – та дві чи три брошки.

– І наскільки вам відомо, у домі якихось особливих цінностей не було?

– Ні. Трохи срібного посуду там є – але нічого надзвичайного.

– Дякую вам, місіс Геймс.

Коли Кредок повертався, ідучи через кухонний сад, він зустрівся віч-на-віч із дебелою червонопикою дамою, затягнутою в тугий корсет.

– Доброго ранку, – сказала вона з агресивним виглядом. – Чого вам тут треба?

– Місіс Лукас? Я детектив-інспектор Кредок.

– А, он хто ви такий. Прошу пробачення. Я не люблю, коли чужі люди заходять у мій сад і відривають від роботи моїх садівників. Але вам треба виконувати свій обов’язок, якщо я правильно розумію.

– Ви розумієте правильно.

– Дозвольте мені запитати, чи повториться те жахіття, яке довелося пережити вчора ввечері людям, що зібралися в домі міс Блеклок? Ми маємо зграю бандитів?

– Я хотів би вас заспокоїти, місіс Лукас. Дякувати Богу, про банду там не йдеться.

– Сьогодні ми маємо надто багато грабунків. А поліція спить. – Кредок промовчав. – Сподіваюся, ви вже поговорили з Філіпою Геймс?

– Я повинен був вислухати її розповідь як свідка.

– А ви не могли б зачекати бодай до першої години? Було б справедливіше допитати в її час, а не в мій…

– Я повинен вчасно повернутися до управління.

– Сьогодні ніхто не може сподіватися на розуміння. Ані на можливість працювати спокійно. На роботу мають звичай запізнюватися на півгодини. З десятої до одинадцятої – перерва. Досить капнути кільком краплям дощу – й ніхто вже не працює. Коли ти комусь доручаєш викосити моріжок, щось неодмінно станеться з косаркою. А з роботи йдуть хвилин на п’ять або й десять раніше.

– Як я зрозумів із розповіді місіс Геймс, вона вчора пішла звідси о п’ятій двадцять замість п’ятої години.

– Може, і справді. Місіс Геймс, треба віддати їй належне, працює сумлінно, хоч і були такі дні, коли я виходила в сад і ніде не могла її знайти. Вона, звичайно, народилася леді, і я розумію, що треба якось допомогти цим бідолашним молодим вдовам війни. Але ж і наші інтереси треба брати до уваги. Шкільні канікули тривають довго, а їй надається право на додаткові вихідні на той час. Я їй намагалася пояснити, що сьогодні існують чудові літні табори, куди можна послати дітей і де ті зможуть гарно провести час, і їм там буде значно веселіше, аніж тинятися під ногами в батьків. Практично їм немає потреби приїздити додому на шкільні вакації.

– Але місіс Геймс не погодилася на вашу пропозицію?

– Вона вперта, як мул, та жінка. Це саме та пора, коли мені треба підстригати й розмічувати трав’яні тенісні корти мало не щодня. Старий Еш неспроможний провести пряму лінію. Але мої інтереси ніколи не беруться до уваги!

– Я думаю, місіс Геймс одержує в цей період меншу платню, ніж звичайно?

– Природно. А на що вона могла б сподіватися?

– Ні на що, звичайно ж, – сказав Кредок. – Доброго вам ранку, місіс Лукас.

– Це було жахливо, – сказала місіс Светенгем із радісним збудженням. – Жахливо, неймовірно жахливо, і я переконана, вони мусили б приділяти більше уваги оголошенням, які приймають до «Газети». Коли я його прочитала, воно здалося мені дуже дивним. Адже я сказала саме так, Едмунде?

– А ви пам’ятаєте, що робили, коли світло погасло, місіс Светенгем? – запитав інспектор.

– Як ви нагадали мені своїм запитанням мою стару няньку! «Де був Мойсей, коли погасло світло?» Правильною відповіддю, звичайно, було: «У темряві». Ось так і ми вчора. Ми стояли й думали, а що ж буде далі. І ви тільки уявіть собі, яке збудження опанувало нас, коли ми опинилися в непроникній пітьмі. І відчиняються двері – тьмяна постать із револьвером у руці, сліпуче світло у вічі і грізний голос: «Гаманець або життя!» О, я ще ніколи не переживала такої втіхи! Але вже через хвилину, звичайно, настав справжній жах. Справжні кулі просвистіли повз наші вуха! На війні, либонь, вони свистять так само.

– А де ви в той час стояли чи сиділи, місіс Светенгем?

– Дайте-но поміркувати, де ж я справді тоді була? Я розмовляла з тобою, Едмунде?