Агата Кристи - Смерть на Нілі

– О, мої любі, – вигукнула жінка та обійняла Розалі. – Моя люба дитинко… Я так сподівалася… Та Тім такий нестерпний, він вдавав, що не любить тебе. Але, звичайно, мене не проведеш!

Розалі відповіла тремтливим голосом:

– Ви завжди були такі милі зі мною. Завжди. Я так хотіла…

Вона замовкла й радісно розридалася на плечі місіс Аллертон.

Коли за Тімом і Розалі зачинилися двері, Пуаро винувато глянув на полковника Рейса. Той хмурився.

– Ви ж не проти моїх незначних маніпуляцій? – з проханням у голосі запитав детектив. – Це неправильно, розумію, але я високо ціную людське щастя.

– Але не моє, – відповів Рейс.

– Ця jeune fille . Я відчуваю до неї слабкість, а вона любить того юнака. Вони будуть прекрасною парою: вона має ту силу духу, якої бракує йому, до того ж його мамі вона подобається – усе сходиться.

– Власне, шлюб укладено небесами й Еркюлем Пуаро. Мені залишається тільки свідомо приховати злочин.

– Але, mon ami , я ж казав вам, що це лише моє припущення.

Раптом Рейс розсміявся.

– Та я не проти. Я не поліціант, слава Богу! Сподіваюся, що юний дурень стане на праведний шлях. Дівчина порядна. Але я невдоволений вашим ставленням до мене ! Я терплячий, але моє терпіння має межі! То ви знаєте, хто вчинив три вбивства на цьому пароплаві, чи ні?

– Знаю.

– Тоді навіщо ото тягнути кота за хвоста?

– Гадаєте, я розважаюся другорядними проблемами? І це вас дратує? Але це не так. Якось я брав участь в археологічній експедиції й дещо там дізнався. Якщо під час розкопок на поверхні знаходять об’єкт, усе довкола нього старанно очищають. Видаляють зайвий ґрунт, тут і там зішкрябують ножем, допоки той об’єкт не буде повністю очищений, готовий для замальовок і фотографій, без сторонніх відкладень. Саме це я й намагаюся зробити: очистити зайве, щоб ми могли бачити правду, голу блискучу правду.

– Добре, – сказав полковник. – Подивимося на ту голу блискучу правду. Це не Пеннінґтон. Не молодий Аллертон. Припускаю, що й не Флітвуд. Заради різноманітності послухаймо, хто ж то був.

– Друже, я саме збираюся про це розповісти.

Хтось постукав у двері. Рейс стиха пробурмотів прокляття.

То стукали доктор Бесснер і Корнелія. Дівчина, схоже, була засмучена.

– Полковнику Рейс, – вигукнула вона, – міс Бауерз щойно розповіла мені про кузину Марі. Для мене це справжній шок. Вона сказала, що більше не може нести відповідальність сама, тож краще мені знати, позаяк я член сім’ї. Спочатку я просто не могла в це повірити, але доктор Бесснер був таким люб’язним…

– Ні, та що ви, – скромно запротестував доктор.

– Він був таким добрим усе мені пояснити, зокрема те, чому люди не можуть боротися з цією слабкістю. У його клініці були клептомани. Доктор Бесснер сказав, що дуже часто це пов’язано з глибоко вкоріненим неврозом, – Корнелія з благоговінням повторила ці слова. – Це заховано десь глибоко в підсвідомості. Іноді причиною стає якась дрібничка, що трапилася в дитинстві. І він виліковував людей, змусивши їх зануритися в спогади та згадати ту дрібничку.

Корнелія замовкла, глибоко вдихнула й продовжила:

– Але я дуже переживаю, що все випливе назовні. Для Нью-Йорка це буде просто жахливо. Це з’явиться в усіх газетах. Кузина Марі, мама, та й інші родичі ніколи не зможуть дивитися людям в очі.

Рейс зітхнув.

– Усе гаразд, – сказав він. – Це буде конфіденційно.

– Перепрошую, полковнику?

– Я хочу сказати, що все, не пов’язане з убивством, не розголошуватиметься.

– О, – вигукнула Корнелія. – Яке полегшення! А я так сильно хвилювалася.

– У вас дуже лагідне серце, – мовив доктор Бесснер і доброзичливо поплескав її по плечі. Тоді він звернувся до інших: – У Корнелії чуйна й прекрасна душа.

– Ой, зовсім ні. Ви такі добрі.

Пуаро тихо запитав:

– Хтось із вас недавно бачив містера Ферґюсона?

Корнелія зашарілася.

– Ні, але кузина Марі постійно про нього говорить.

– Здається, цей юнак знатного походження, – відказав доктор Бесснер. – Але мушу визнати, по ньому й не скажеш. У нього жахливий одяг. Він взагалі не схожий на культурного чоловіка.

– А що думаєте ви, мадемуазель?

– Гадаю, він божевільний, – зізналась Корнелія.

Пуаро звернувся до доктора:

– Як ваш пацієнт?

– О, чудово тримається. Я щойно заспокоїв Fräulein де Бельфор. Ви не повірите, але вона була у відчаї. А все тому, що в цього хлопця пополудні трохи підвищилася температура! Це ж цілком природно. Дивно, що його не лихоманить. Він схожий на наших селян. Дивовижний організм, здоров’я як у вола. Бачив я людей з глибокими ранами, яких вони майже не помічали. Те саме з містером Дойлом. Його пульс стабільний, температура ледь вище норми. Тож я розвіяв страхи юної леді. Але це смішно, nicht wahr? Спершу стріляєш у чоловіка, а потім б’єшся в істериці, бо він може не одужати.