Агата Кристи - Смерть на Нілі

Пуаро спитав:

– Мсьє Фанторп, я хочу почути вашу щиру відповідь на одне запитання. Якби ви мали обдурити когось, кого б обрали жертвою: мадам Дойл чи мсьє Дойла?

Фанторп ледь усміхнувся.

– Звісно що містера Дойла. Ліннет Дойл була дуже компетентна в справах бізнесу. Її чоловік – один із тих довірливих типів, які нічого не тямлять у справах і завжди готові підписатися «там, де вкажуть», як він сам зізнався.

– Погоджуюся, – сказав Пуаро. Він подивився на Рейса. – От вам і мотив .

– Але це все лише здогади. Це не доказ, – мовив Джим Фанторп.

Детектив відповів просто:

– Ах! Докази ми знайдемо!

– Як?

– Можливо, у самого містера Пеннінґтона.

Фанторп глянув на нього з підозрою.

– Хтозна, хтозна.

Рейс зиркнув на свій годинник.

– Він от-от прийде.

Джим зрозумів натяк і швидко вийшов з каюти.

Через дві хвилини з’явився Ендрю Пеннінґтон, сама галантність. Але туго натягнута лінія підборіддя та обережність погляду видавали той факт, що досвідчений боєць був разом.

– Вітаю, джентльмени, – сказав він. – Ось і я.

Він сів і глянув допитливо на двох чоловіків.

– Ми просили вас прийти, мсьє Пеннінґтон, – почав детектив, – бо ви, очевидно, маєте особливий і безпосередній інтерес у цій справі.

Пеннінґтон ледь припідняв брови.

– Справді?

Пуаро спокійно сказав:

– Звичайно. Ліннет Ріджвей, як я розумію, ви знали ще з дитинства.

– О, так, – обличчя юриста змінилося, стало менш напружене. – Перепрошую, не дуже вас зрозумів. Так, як я й казав вам уранці, я знаю Ліннет ще відтоді, як вона була милою дитиною.

– У вас з її батьком були дружні стосунки.

– Саме так. Ми з Меліушем були дуже близькі.

– Ви були настільки близькі, що після його смерті вас призначили опікуном його дочки й управителем великого статку, який вона успадкувала.

– Чому так неввічливо? – до нього знову повернулась обережність. – Я був не єдиним управителем. Були й інші.

– Які вже померли?

– Двоє з них померли. А містер Стерндейл Рокфорд ще живий.

– Ваш партнер?

– Так.

– Мадемуазель Ріджвей, як я розумію, ще не досягла віку, коли можна одружуватись.

– Двадцять один їй мало виповнитися в липні.

– І, за звичного ходу подій, вона змогла б розпоряджатися своїм спадком?

– Так.

– Але її одруження прискорило справу.

Підборіддя Пеннінґтона загострилося, він агресивно його випнув.

– Перепрошую, джентльмени, але як ця справа стосується вас?

– Якщо ви не хочете відповідати на це запитання…

– Річ не в цьому. Я не маю нічого проти ваших запитань, але не бачу в них ніякого сенсу.

– О, звісно, мсьє Пеннінґтон, – Пуаро нахилився вперед, дивлячись своїми зеленими котячими очима. – Але ми зараз говоримо про мотив. А в цьому випадку фінансовий аспект завжди треба брати до уваги.

Юрист сердито відповів:

– Згідно із заповітом Ріджвея, Ліннет мала отримати контроль над своїми грошенятами, коли їй виповниться 21 рік або коли вона вийде заміж.

– Жодних більше умов?

– Ні.

– І йдеться, як мене запевнили, про мільйони.

– Так.

– Ваша відповідальність, містере Пеннінґтон, як і вашого партнера, дуже важлива, – м’яко зазначив Пуаро.

– Ми звикли до відповідальності, – різко відповів Пеннінґтон. – Нас вона не бентежить.

– Цікаво.

Щось у тоні детектива зачепило Пеннінґтона за живе.

Він злісно запитав:

– Що до чорта ви маєте на увазі?

Пуаро пояснив зі щирою відвертістю:

– Мені цікаво знати, містере Пеннінґтон, чи несподіваний шлюб Ліннет Ріджвей не змусив вас панікувати?

– Панікувати?

– Саме так я й сказав.

– На що ви в біса натякаєте?

– Усе дуже просто. Чи всі справи Ліннет Дойл у порядку?

Пеннінґтон встав зі стільця.

– Усе, з мене досить.

Він попрямував до дверей.

– Але спочатку дайте відповідь на моє запитання.

Пеннінґтон різко відповів:

– Усе в ідеальному порядку.

– Тобто, почувши новину про одруження Ліннет Ріджвей, ви не стривожились і не відправились до Європи першим же пароплавом, інсценувавши несподівану зустріч у Єгипті?

Юрист знову повернувся до них, укотре опанувавши себе.

– Те, що ви кажете, абсолютна нісенітниця. Я навіть не знав, що Ліннет вийшла заміж, поки не зустрів її в Каїрі. Я був вельми здивований. Я на день розминувся з її листом у Нью-Йорку. Він послідував за мною, і я отримав його десь через тиждень.

– Ви сказали, що пливли на «Карманіку».

– Правильно.

– А лист прибув у Нью-Йорк після того, як пароплав відплив?