Агата Кристи - Смерть на Нілі

Ліннет щойно вийшла зі своєї каюти та спускалася на палубу. Саймон ішов за нею. Пуаро приголомшив її вигляд: така квітуча, впевнена в собі. Надзвичайно розквітла від свого щастя. Саймон Дойл також змінився. Він щирився від вуха до вуха й нагадував щасливого школяра.

– Розкішно, – сказав Дойл, теж опершись на поруччя. – Я з нетерпінням чекав цієї поїздки, а ти, Ліннет? Це місце зовсім не нагадує туристичне, наче ми прямуємо в саме серце Єгипту.

Його дружина одразу ж обізвалася:

– Знаю. Тут якось… шалено чи що…

Рука Ліннет ковзнула його плечем. Саймон схопив її руку й притис до себе.

– Ми відплили, Лін, – прошепотів він.

Пароплав відплив від молу. Почалася семиденна подорож до Другого порога й назад.

Позаду пролунав дзвінкий сріблястий сміх. Ліннет різко повернулася.

Там стояла Жаклін де Бельфор. Схоже, їй було весело.

– Привіт, Ліннет! Я й не сподівалася побачити тебе тут. Ти ж казала, що залишаєшся в Асуані ще на десять днів. Який сюрприз!

– Ти… ти не… – Ліннет запиналася. Вона витиснула з себе страждальну ввічливу усмішку. – Я теж не сподівалася тебе побачити.

– Ні?

Жаклін рушила на інший бік палуби.

Ліннет міцно схопила чоловіка за руку.

– О, Саймоне, Саймоне…

Увесь гарний настрій Дойла зник. Він лютував. Руки чоловіка нервово стиснулися в кулаки, попри його намагання контролювати себе.

Пара відійшла. Пуаро не обертався, але до нього долинали окремі слова.

– …повернутися… неможливо… ми могли б… – а тоді чіткіший голос Саймона, з відчаєм, але рішучий: – Ми не можемо завжди втікати, Лін. Час усе вирішити…

Минуло кілька годин. Спадали сутінки. Пуаро стояв у заскленому салоні-вітальні й дивився просто перед собою. «Карнак» входив у вузьку ущелину. Скелі з непідробною жорстокістю спускалися в глибоку річку, що швидко ковзала між ними. Вони вже були в Нубії.

Пуаро почув звуки кроків. Поруч із ним стала Ліннет Дойл.

Вона нервово заламувала пальці. Детектив ще ніколи не бачив її такою. Дівчина нагадувала перелякану дитину.

– Мсьє Пуаро, я боюся… Я всього боюся. Раніше я ніколи такого не відчувала. Які спустошені та зловісні ці страшні скелі. Куди ми прямуємо? Що трапиться? Кажу вам, я боюся! Усі мене ненавидять. Я ніколи так не почувалася. Я завжди була добра до людей. Я робила щось для них. А вони мене ненавидять. Багато людей ненавидить мене. Окрім Саймона, я оточена ворогами… Страшно відчувати, що є люди, які ненавидять тебе…

– Та що з вами, мадам?

Вона похитала головою.

– Гадаю, нерви… Я відчуваю, що довкола мене небезпека.

Ліннет неспокійно оглянулася, а тоді різко промовила:

– Як все це закінчиться? Нас зловили. Ми в пастці! Виходу немає. Треба продовжувати. Я… я не знаю, де я.

Вона опустилася на сидіння. Пуаро дивився на неї серйозно, не без співчуття.

– Як вона дізналася, що ми подорожуватимемо пароплавом? Звідки вона могла знати?

– Вона не дурна, ви ж розумієте це.

– Схоже, мені ніколи не вдасться від неї втекти.

– Є один план, що допоміг би вам, – сказав Пуаро. – Дивно, як ви самі не здогадалися? Зрештою, для вас, мадам, гроші не проблема. Чому ви не орендували окремого катера?

Ліннет безпомічно похитала головою.

– Якби ми тоді це знали… Ми ж не розуміли… І були деякі труднощі… – раптом вона почервоніла з нетерпіння. – Ех, ви не розумієте й половини моїх проблем. Я мушу бути дуже обережна з Саймоном… Він страшенно чутливий щодо грошей. Щодо того, що в мене їх так багато! Саймон хотів, щоб я поїхала з ним у якусь спокійну місцину в Іспанії, хотів сам сплатити всі витрати за весільну подорож. Наче це має значення ! Чоловіки дурні! Саймон мусить звикнути жити заможно. Сама ідея про окремий катер засмутила його. Непотрібні витрати… Мушу поступово його перевиховати.

Вона подивилася на Пуаро й невдоволено прикусила губу, наче відчувши, що говорити про свої труднощі було доволі необдуманим кроком.

Ліннет піднялася.

– Мушу переодягтися. Даруйте, мсьє Пуаро. Боюсь, я наговорила багато дурниць.

Місіс Аллертон, спокійна й вишукана, у вечірній сукні з чорним мереживом, спустилася в їдальню на нижню палубу.

Син наздогнав її біля дверей.

– Пробач, дорога. Боявся, що не встигну.

– Цікаво, де нас посадять.

Салон був всіяний невеличкими столиками. Місіс Аллертон почекала, поки стюард, який саме розсаджував групу людей, зверне на них увагу.

– До речі, – додала вона. – Я запросила Еркюля Пуаро приєднатися до нашого столу.