Петер Адамс - Позичене обличчя

Ще здалеку Девітт побачив О'Брайна і Ерріса — вони походжали біля каплиці. Кумедна пара! Інспектор був щонайменше вчетверо ширший від маленького виснаженого поета. Було видно, що прогулянка ця О'Брайнові не подобалася. Він пирскав, як морж, тоді як Ерріс, жваво, жестикулюючи, щось говорив йому.

— Слава богу, що ви прийшли! — вигукнув інспектор, побачивши Девітта. — Цей клятий хлопчина хоче переконати мене, що всі наші теорії фальшиві.

— Джойс ще ні в чому не признався? — спитав Девітт.

— Ні. Він заперечує все, твердячи, що тоді, на місці пожежі, не тямив себе.

– І ніяких показань свідків, якими можна приперти його до стінки?

— Ні.

— А стара?

– І з старої відьми не видобудеш і слова!

— Вона там? — показав Девітт на каплицю. О'Брайн кивнув.

— Боюся, що ви дозволили собі забагато. Якщо справа скінчиться погано, я чи не назавжди зіпсую стосунки з патером Томасом. Але все це я вже казав. Ви самі взяли на себе повну відповідальність. Отже…

— Ви старий фарисей, — буркнув Ерріс, який невідомо чому був у чудовому настрої. — Навіть негідник Понтій Пілат порівняно з вами людина порядна.

— Я приведу Гайлен. Уявляєте, як все піде далі?

— Нічого не знаю, — замахав руками О'Брайн. — Я тут випадково і не маю найменшого уявлення, що тут розігрується.

— Старий донощик, — лагідно мовив Ерріс.

Коли Девітт повернувся з Гайлен, вони вже зникли.

— Кажи, нарешті, Патріку, що я мушу робити, інакше я поверну назад!

– Іди! — Він міцніше стиснув її руку і повів дівчину до каплиці.

Там, як і годиться, обабіч стояли лави, в кінці середнього проходу містився вівтар. Горіло кілька свічок, перед образом богоматері лежав букет зів'ялих гладіолусів. Перед вівтарем, до якого вели три сходинки, зігнулась жінка в чорному. Справа і зліва від неї лежали милиці.

Девітт, який стояв позад Гайлен, злегка штовхнув її в серединний прохід і, ховаючись за однією з колон, так сильно хряпнув дверима, що стара Скрогг здригнулася й обернулась. Її обличчя з неприродно великими очима було вкрай втомлене. Стару змучили страх, думки про смерть Гайлен.

Поява Гайлен у білій з легким візерунком сукні посеред напівтемної каплиці смертельно вразила стару. Вона простягла руки, ніби захищаючись, якісь гортанні звуки вирвалися їй з горла. Не чіпаючи милиць, вона зробила кілька кроків до проходу і впала на коліна. Певне, вона дуже забилася, бо голосно застогнала. Нескоро її заціпенілі губи вимовили перші осмислені слова: «Боже мій… Боже мій… Це неправда… Цього не може бути!»

Гайлен, наскільки Девітт міг роздивитись у тьмяному світлі, стала така ж біла, як її плаття. Вона кинулась до матері, щоб допомогти їй підвестись.

Стара намагалася сама стати на ноги, але послизнулася на кам'яних плитах.

— Ні… ні… Я не хотіла цього… Я не знала… Боже мій, змилуйся наді мною, допоможи мені!. — вигукнула вона не своїм голосом.

І тут сталося те, чого не врахував Девітт. Надворі було тепло, і там Гайлен у своєму легенькому платтячку не мерзла. А в каплиці було набагато прохолодніше, і Гайлен кілька разів чхнула. У порожньому приміщенні, підсилене луною, чхання прозвучало особливо гучно.

Мати застигла, недовірливо витріщившись на дочку. Потім, наче великий павук, поповзла і кинулася на Гайлен, вхопила її обома руками за ноги, підвелася, чіпляючись за неї, і глухо зойкнула: «Ах!»

Гайлен схлипнула:

— Я не витримаю більше… Я поверну тобі гроші… Я скажу все… Навіть про героїн… Мені все одно, що зі мною станеться… Я признаюся…

Девітта наче хтось штовхнув у спину. Треба вийти, припинити цю сцену! Та було пізно. Він не єдиний свідок очної ставки — Ерріс і О'Брайн теж чули кожне слово. А інспектора не примусиш мовчати!

— В чому ти хочеш признатися? — оскаженіла раптом стара. — Що ти скажеш? Що ти сама — вбивця? Ти сама, безбожна повіє, ти сама!

Кощавими руками вона схопила дочку за горло, а та, інстинктивно обороняючись, уп'ялася у матір нігтями.

Щось подібне діялося тоді, коли Ейліс Скрогг стояла проти Енн, і тоді вона теж виявилася дужчою. Хватка Гайлен ослабла, дівчина знесиліла, заточилась і, коли мати відпустила її, впала на кам'яні плити. Стара, ніби скликаючи свідків, верещала:

— Ти хочеш говорити? Гаразд, говори! Кажи все, що знаєш! Що ти одержала шістсот фунтів за своє мовчання — гроші, які знайшла Енн і які я забрала собі! Ти мовчала, бо ти, підла брехухо, боялася, що я тебе викажу. Ти мовчала б навіть тоді, коли б хтось замордував пів-Кілдара! А може, ти сама вбила Лайн? Ти сама?