Петер Адамс - Позичене обличчя

— Чому ти мовчиш? — Гайлен схрестила голі руки під головою, її молоді повні груди біліли у місячному світлі.

— Я міркую, — сказав Девітт. Він трохи змерз і натягнув ковдру до підборіддя.

— Про що?

— Про те, що твоя мати — найхитріша жінка з усіх, яких мені доводилося зустрічати.

— Так, вона жорстока людина, — погодилася Гайлен. — Нам, трьом дівчатам, вона ні в чому спуску не давала. За найменшу провину била і не на жарт.

— Ти й справді не знаєш більше того, що розповіла? — спитав Девітт, не повертаючи голови. — Скажи мені все, бо падалі твоє мовчання нічим не можна буде виправдати, навіть тим, що вона твоя мати.

— Але ж, Патріку, як ти можеш думати, ніби я щось замовчую! — Гайлен натягнула ковдру до плечей, ніжно погладила Девітта і зітхнула. — Дивне відчуття! Люди вважають, що я мертва, а я лежу тут, дихаю і розмовляю з тобою.

Девітт подумав, що коли О'Брайн чи священик справді повідомлять страхове товариство про його причетність до пожежі, це обійдеться йому надто дорого.

— Що ж буде далі? — спитала вона, прикро вражена його байдужістю. — Ах, Патріку! Коли б ти тільки знав, як мені хочеться жити гарно, щедро, цікаво!

Девітт глибоко співчував їй. Він розумів, як гнітило її все дотеперішнє життя.

Пізніше Гайлен сказала те, що, очевидно, весь час не давало їй спокою:

— Як одержу гроші, то ніколи не повернусь у Кілдар.

І після тривалого мовчання:

— Що мені робити, коли ти мене справді кохаєш, Патріку?

— Ти повинна ближче зійтися з місіс Девін. Вона весела, життєрадісна людина, хоч має більше причин, аніж ти, скаржитися на життя. Вона стара і самотня…

— Я теж самотня, — вигукнула Гайлен, стрибнула з ліжка і підійшла до вікна. Її мертвотно-бліде у світлі місяця обличчя, мідно-червоне волосся та блиск зеленуватих очей нагадали Девіттові зауваження Ерріса, що в середні віки її спалили б як відьму.

Він сказав:

— Лягай під ковдру, бо застудишся!

— Облиш мене! Може, було б таки краще для мене лежати замість тої дівчини під попоною.

– Іди сюди, бо застудишся, — повторив Девітт заспокійливо.

Вона плакала біля нього, аж поки не заснула. А Девітт ще довго крутився в ліжку. Місяць уже сховався за лівою кутовою вежею. Лиш вузенька смужка світла ще падала в кімнату, в ній рухалася на підлозі маленька чорна цятка — муха чи павук.

Він обережно погладив Гайлен по спині. Чомусь пригадалися слова з Еррісового твору: «…І не знав, що людина — купка зоряного пилу, обтягнута чудовою оксамитною, теплою шкірою богів…»

Наступного ранку місіс Девін принесла сніданок: грінки, масло, джем, яйця, гарячу каву.

Вона невимушено зайшла до кімнати, підсунула стіл до канапи і сіла скраєчку.

— Про мене, можете спати хоч до обіду — молода любов стомлює. Це мені відомо з французьких романів, — сказала вона. — Але ж ви самі просили мене, Патріку, збудити вас о дев'ятій. Попереджаю: до яєць треба принюхатись. Вони ніби й свіжі, але від тривалого перебування в морозильнику майже кожне третє має неприємний присмак.

Девітт, якого присутність місіс Девін настроїла на радісний лад, сміючись, схопив яйце і розбив його ножем. Воно таки мало не дуже приємний запах, і він задовольнився грінкою з маслом і джемом. А Гайлен попалося свіже яйце, і вона заявила, що це треба сприймати як визнання її переваги.

Через годину обоє сіли в машину і виїхали зі старої розбійницької фортеці. Гайлен умостилася так, щоб її ніхто не бачив.

— Це був один з найпрекрасніших днів у моєму житті — призналася Гайлен, тепло глянувши на Девітта, коли вони пізнього полудня їхали до Чезвіка.

Сонце стояло вже низько, години через півтори воно торкнеться верховіть дерев; прозорі промені освітлювали непривітний краєвид: курна, вибоїста дорога, сірі громадини стрімчаків, дерева і далеко на обрії будівлі притулку з багатьма димарями.

— Чому так не може бути завжди? — спитала Гайлен більше саму себе, ніж Девітта. — Чому незабаром посутеніє, кольори згаснуть, і все, що ми сприймаємо зараз як первісну істину, як вінець краси, як свою власну суть, стане спершу близьким, а потім далеким минулим?

Девітт не піддався мінорному настроєві Гайлен:

— Чекай на мене в машині за сараєм. Дивись, щоб тебе ніхто не побачив. Це головне.

— Хоч тепер скажи мені, що буде далі? Що ти робитимеш з моєю мамою? Чому ти приховуєш від неї, що я тут?

— Я тобі все поясню.

Девітт поставив машину за сараєм, оддалік від головної будівлі, Ще раз суворо наказав Гайлен чекати, поки він повернеться, і подався до каплиці, що стояла за кілька сотень метрів од притулку в кипарисовому гаю. За каплицею був цвинтар, старий мур ховав його від очей, щоб відвідувачі каплиці не мали перед собою це сумне видовище.