Агата Крісті - Запізніла розплата

Пуаро знизав плечима.

— Люди в більшості своїй — зарозумілі й пихаті істоти. Панові Рено, безсумнівно, і на думку не спадало, що його дружина в раті його наглої смерті може одружитися вдруге. Що ж до сина… Залишити всі гроші матері було, далебі, вельми мудрою пересторогою. Сини заможних батьків, як правило, «шалені».

— Напевне, ви маєте рацію. Тепер, пане Пуаро, ви, мабуть, хочете оглянути місце злочину. На жаль, тіло вже забрали, але, певна річ, його сфотографували в усіх можливих ракурсах, і, як тільки знімки будуть готові, ви ознайомитеся з ними.

— Дякую, добродію. Ви вельми люб'язні.

Комісар підвівся:

— Ходімте зі мною, панове.

Він прочинив двері і церемонно вклонився Пуаро, пропускаючи його вперед.

Той з не меншою чемністю ступив крок назад і вклонився комісарові.

— Лише після вас.

— Спочатку ви, добродію.

Все ж вони вийшли із зали.

— Он та кімната — кабінет, га? — раптом спитав Пуаро, вказуючи на двері навпроти.

— Так. Бажаєте оглянути? — З цими словами комісар відчинив двері, і ми зайшли до кабінету.

Для себе пан Рено вибрав невелику кімнату, але умеблював її з вишуканим смаком і комфортом. Біля вікна стояв письмовий стіл з багатьма шухлядами. Перед каміном два оббитих шкірою фотелі. Поміж ними круглий стіл, а на ньому останні числа журналів та нові книги.

Хвилину Пуаро нерухомо вивчав кімнату. Потому ступив крок уперед, підняв зі столу журнал і легко провів пальцями по стільниці, а потім по спинках шкіряних фотелів. Наслідки перевірки явно задовольнили його.

Він усміхнувся. Мовляв, ви вже добре мене вивчили. Дякую, друже мій.

— Жодної пилиночки. Та, либонь, це той випадок, коли шкода, що немає.

Його гострі, як у птаха, очі бігали по кімнаті.

— А! — нарешті з полегшенням вигукнув він. — Килим біля каміна лежить нерівно, — і схилився поправити його.

Раптом викрикнув щось і випростався, тримаючи в руці невеличкий клаптик рожевого паперу.

— Невже у Франції, як і в Англії, — зауважив він, — служниці забувають підмітати під килимками?

Бекс узяв клаптик рожевого паперу, і я підійшов до комісара.

— Впізнаєте, Гастінгсе, чи не так?

Спантеличений, я заперечно хитнув був головою. Але характерний рожевий колір паперу був дуже знайомий. Комісар здогадався про все раніше за мене.

— Клаптик банківського чека! — вигукнув він.

Шматок паперу був невеликий, близько двох квадратних дюймів. На ньому чорнилом було написано «Дювін».

— Добре, — сказав Бекс, — виписано його було людині на ім'я Дювін чи, може, це прізвище того, хто приніс сюди чек.

— Гадаю, перше припущення слушне, — промовив Пуаро. — Бо, коли не помиляюсь, це почерк пана Рено.

Порівнявши почерк на чеку і в записній книжці-щоденнику на письмовому столі, пересвідчились: Пуаро був правий.

— Боже мій, — прошепотів комісар глухо, — уявити не можу, як я це прогледів.

Пуаро засміявся:

— Звідси висновок — завжди дивіться під килимки! Мій приятель Гастінгс, котрого ви бачите тут, підтвердить, що я страждаю від будь-якого безладдя. Коли я побачив, що килимок перед каміном зім'ятий, то сказав собі: «Ага! Коли стілець відсували, ніжка зачепилась за килимок. Можливо, під ним щось є, чого не помітила чесна Франсуаз».

— Франсуаз?..

— Може, Деніз чи Леоні. Той, хто прибирав кімнату. Оскільки ніде жодної порошинки, кімнату, напевне, підмітали сьогодні вранці. І перед моїми очима виникає сцена, котра сталася вчора, можливо, навіть увечері. Пан Рено виписує чек людині, прізвище якої Дювін. Пізніше чек розривають, а його клаптики розкидають по підлозі. Сьогодні вранці…

Але пан Бекс вже нетерпляче смикнув мотузку дзвінка.

З'явилася Франсуаз. Так, на підлозі було безліч клаптиків паперу. Що вона зробила з ними? Певна річ, кинула у піч на кухні. Що ще можна з ними робити?

Відпускаючи стару, Бекс у відчаї махнув рукою. Потому обличчя його проясніло, він підбіг до письмового столу і за мить вже, квапливо перегортав сторінки чекової книжки небіжчика. Але знов безнадійно опустив руку: останній контрольний корінець був чистий.

— Не вішайте носа! — підбадьорив його Пуаро, ляскаючи по спині. — Пані Рено, певна річ, зможе розповісти нам все про цю таємничу особу на ім'я Дювін.

Обличчя комісара посвітлішало.

— Ви маєте рацію.

Коли ми виходили з кабінету, Пуаро недбало зауважив:

— Вчора пан Рено прийняв гостю саме тут, коли не помиляюсь?

— Так, але звідки ви дізнались?

— З цього. — Він підняв руку. Між великим і вказівним пальцями звисала довга чорна волосина — жіноча волосина! — Знайшов на спинці фотеля.