Агата Крісті - Запізніла розплата

Він обережно видалив залишки розбитого скельця. Нараз на його обличчі відбилось повне остовпіння.

— Боже мій! — вихопилось у нього.

— В чому річ?

— Стрілки показують сьому годину…

— Що?! — з подивом вигукнув слідчий.

Пуаро без жодного звуку взяв розбитий годинник із рук збентеженого комісара і приклав до вуха. Потому посміхнувся.

— Скельце розбите, але механізм працює.

На обличчях присутніх заграла посмішка полегшення, коли вони почули, як просто все з'ясувалося. Але слідчий глибокодумно зауважив:

— Та зараз, певна річ, не сьома година!

— Ні, — лагідна промовив Пуаро, — лише кілька хвилин на шосту. Годинник, либонь, поспішає, чи не так, пані?

Пані Рено розгублено зсунула брови.

— Він дійсно поспішає, — підтвердила вона. — Але щоб так набагато?.. Цього я раніше не помічала.

Нетерпеливим жестом слідчий дав зрозуміти, що йому все ясно, і знову звернувся до пані Рено з запитанням.

— Пані. Вранці парадні двері були прочинені. Майже нема сумніву, що вбивці потрапили до будинку крізь них, проте — жодних ознак злому. Як би ви пояснили це?

— Можливо, мій чоловік виходив на прогулянку перед сном і забув защепнути їх, коли повернувся…

— З ним таке могло трапитись?

— Так. Він був страшенно неуважна людина.

Промовляючи ці слова, вона спохмурніла, немов ця риса небіжчика часом дратувала її.

— Гадаю, ми вже можемо зробити один висновок, — зауважив комісар. — Оскільки злочинці наполягали на тому, щоб пан Рено одягнувся, місце, куди вони везли його, те місце, де були заховані «секретні папери», мабуть, недалеко звідси.

Слідчий хитнув головою.

— І так і ні. Бо пан Рено сказав, що повернеться до ранку.

— Коли з Мерлінвіля відходить останній потяг? — запитав Пуаро.

— О 23.50 в одному напрямку і в 00.17 у протилежному. Але ймовірніше, що вони були на машині.

— Певна річ, — погодився дещо спохмурнілий Пуаро.

— Безперечно, на машині, і це допоможе нам вистежити їх, — бадьоро вів далі слідчий. — Малоймовірно, щоб ніхто не помітив автомобіль з двома іноземцями. Блискуча ідея, пане Бекс!

Він осміхнувся сам до себе, але, враз спохмурнівши, звернувся до пані Рено:

— У мене ще одне питання, мадам. Чи знаєте ви когось на прізвище Дювін?

— Дювін?.. — повторила пані Рено. — Принаймні зараз — не пригадую.

— Ваш чоловік ніколи не називав цього прізвища?

— Жодного разу.

— Серед ваших знайомих є хтось на ім'я Белла?

Ставлячи це питання, слідчий пильно вдивлявся в обличчя пані Рено. Він сподівався, що, почувши це ім'я, жінка викаже себе бодай якоюсь гримасою злості чи презирства. Але пані Рено лише заперечно похитала головою. Її реакція здавалась цілком невимушеною. Слідчий поставив подальше питання:

— Вам відомо, що учора ввечері до вашого чоловіка хтось приходив?

Щоки її трохи почервоніли, але відповідь пролунала стримано й спокійно:

— Ні. Хто то був?

— Жінка!

— Невже?

Але слідчий вирішив поки що не заглиблюватись у цю тему. Здавалося малоймовірним, щоб пані Добрей була причетна до злочину, і він не хотів завдавати пані Рено зайвих неприємностей. Він дав знак комісару, і той відповів кивком голови. Потім, підвівшись, перетнув кімнату і повернувся із скляною банкою, котру ми бачили у сарайчику. Із неї витяг кинджал.

— Пані, — м'яко сказав він, — ви впізнаєте це?

Вона зойкнула:

— Це ж мій маленький кинджал! — Але побачивши закривавлений кінчик, вона відсахнулась, очі її поширшали від жаху. — Це кров?..

— Так, вашого чоловіка вбито цією зброєю… Ви цілком певні, що саме цей ніж лежав на вашому туалетному столику вчора увечері?

— Безперечно. Це подарунок сина. Під час війни він служив у повітряному флоті. Сказав, що йому більше років, ніж було насправді. — В її голосі відчувалася гордість за сина. — Він зробив його з авіаційного дроту і подарував мені як сувенір з фронту.

— Розумію, пані. Але в зв'язку з цим виникає інше питання: де зараз ваш син? Йому треба відразу ж телеграфувати.

— Жак?.. Він на шляху до Буенос-Айреса.

— Що?

— Так. Вчора чоловік телеграфував до нього в Париж, щоб хлопець, не гаючи жодного дня, виїхав до Південної Америки. Ввечері з Шербура до Буенос-Айреса відходив пароплав, і син відплив ним.

— Вам відомо, навіщо він поїхав до Буенос-Айреса?

— Ні, пане. Але я знаю, що Буенос-Айрес — не кінцева мета. Звідти син мав їхати потягом до Сантьяго…

Комісар і слідчий вигукнули одночасно:

— Сантьяго! Знову Сантьяго!..