Агата Крісті - Запізніла розплата

Я аж підскочив на стільці, але слідчий вів далі допит, не звертаючи уваги на дрібниці, котрі безпосередньо справи не торкалися.

— Ви твердите, що пані Добрей пішла до того, як ви замкнули двері?

— Так, добродію. Я чула, як вони залишили кабінет і наблизилися до виходу. Хазяїн побажав їй на добраніч і причинив за нею двері.

— Коли це було?

— Приблизно у двадцять п'ять хвилин на одинадцяту

— Ви знаєте, коли пан Рено ліг спати?

— Чула, як він піднімався хвилин за десять після нас. Східці риплять, і хто б не йшов вгору чи вниз — добре чути.

— І це все, що ви чули? Жодних тривожних звуків уночі?

— Аніякісіньких, добродію.

— Хто із слуг спускається вранці перший?

— Я, добродію. Сьогодні я одразу ж побачила, що двері відчинені.

— А вікна на першому поверсі були на защіпках?

— Всі. Нічого підозрілого або незвичайного.

— Добре, Франсуаз. Можете іти.

Стара, човгаючи, наблизилась до дверей і раптом повернулась до нас.

— Скажу вам ще одну річ, добродію, про пані Добрей. Вона погана людина. Повірте мені: жінка вміє читати душу іншої жінки. Вона недобра, запам'ятайте це. — І, глибокодумно хитаючи головою, Франсуаз залишила кімнату.

З'явилася Леоні. Обличчя її розпухло од сліз, здавалось, у неї зараз почнеться істерика. Пан Оте допитав дівчину вельми майстерно. Її свідчення стосувалися головним чином того, як вона знайшла свою господиню зв'язаною і з кляпом у роті. Уночі ж вона, як і Франсуаз, нічого не чула.

За нею зайшла Деніз. Вона теж підтвердила, що хазяїн дуже змінився останнім часом.

— З кожним днем він дедалі хмурнішав, менше їв. Перебував у стані депресії.

Але Деніз пояснювала це по-своєму:

— На нього полювала мафія. Хіба ж не ясно, що це могли бути тільки бандити? В якому страшному суспільстві ми живемо!

— Не виключено, ви маєте рацію, — примирливо зауважив слідчий. — А тепер, дівчино, скажіть: це ви вчора ввечері відкрили двері пані Добрей?

— Не вчора, добродію, а позавчора.

— Але Франсуаз щойно сказала, що пані Добрей приходила вчора.

— Ні, добродію, вчора до пана Рено приходила якась інша жінка. То була не пані Добрей.

Слідчий намагався довести дівчині, що вона помиляється, але Деніз стояла на своєму. Вона дуже добре знає пані Добрей. Жінка, котра приходила вчора ввечері, теж була смуглява, з темним волоссям, але нижча на зріст і набагато молодша за пані Добрей.

— Колись раніш ви бачили ту жінку?

— Ніколи. — І дівчина додала нерішуче: — Та я гадаю: вона англійка.

— Англійка?

— Так. Вона спитала по-французькому, чи пан Рено вдома. Але щось в її вимові — розумієте, якісь відтінки — було іноземне. Крім того, залишивши кабінет, вони розмовляли по-англійськи.

— Ви чули, про що вони балакали? Чи розуміли ви їх?

— Я?.. Англійською я дуже добре володію, — гордо промовила Деніз. — Тільки дама та говорила занадто швидко, мені важко було втямити сказане. Я лише чула, що сказав хазяїн, відчиняючи двері: «Так-так, але заради всього святого ідіть звідси!» — Вона помовчала, а затим, старанно промовляючи кожне слово, повторила слова пана Рено.

— Так, так, але заради всього святого ідіть звідси! — і собі повторив слідчий.

Слідчий дозволив Деніз піти геть. Хвилину чи дві обмірковував щось, а потім знову покликав Франсуаз. Запитав, чи не помилилася вона щодо візиту пані Добрей. Однак Франсуаз твердила, що пані Добрей приходила і попереднього вечора. Стара анітрохи не сумнівалась, що то була саме вона. Деніз прагнула привернути до себе увагу, от і все! Тому й вигадала історію про незнайому жінку. І ще хизується знанням англійської! Можливо, хазяїн ніколи не промовляв нічого подібного по-англійськи, а коли навіть сказав щось учора, то це нічого не доводить, бо пані Добрей чудово володіє англійською.

Слідчий ще спитав про шофера і дізнався, що напередодні пан Рено дав Мастерсу кілька днів відпочинку.

Щось спантеличило Пуаро: характерні зморшки почали збиратися між його бровами.

— В чому справа? — пошепки поцікавився я.

Він нетерпляче захитав головою і спитав у комісара:

— Пробачте мені, але, певна річ, пан Рено сам водив машину?

Комісар зиркнув на Франсуаз, та квапливо відповіла:

— Ні, він ніколи не сідав за кермо.

Пуаро ще більше спохмурнів.

— Хотів би знати, що вас турбує? — запитав я.

— Невже не розумієте? В своєму листі пан Рено обіцяв вислати за нами машину до Кале…

— Напевне, він думав про таксі, — припустив я.

— Безсумнівно. Але навіщо брати таксі, коли є власна машина? Чому він несподівано відпускає свого шофера і вимагає, щоб той негайно залишив віллу? Чи не тому, що у нього були підстави здихатися його раніше, ніж ми приїдемо?..