Дік Френсіс - Фаворит

— Чому ви вважаєте, що мене звуть Йорк? — удав я здивованого й сердитого. Та йому хоч би що.

— Було враховано, сер, що саме Йорк їхатиме цим шляхом із Кемптон-парку в Котсуолд десь так о чверть на шосту, в суботу, 27 лютого, в темно-блакитному авто марки «лотос-еліта», з номером КАБ-890. Складаю подяку, сер, за те, що так легко дали себе піддурити. Можна цілий місяць простовбичити на дорозі й не зловити машини, подібної до вашої. Мені б важче було виявити вас, коли б ви їхали, скажімо, в «форді» або в «остіні».

Він не полишав отої улесливої люб'язності.

— Що вам доручили переказати? Я слухаю.

— Дія вартніша за слово, — тихо сказав водій.

Він підійшов і розстебнув мою куртку, дивлячись мені просто в вічі, аби викликати обурення. Я не ворухнувся. Він розв'язав мою краватку й зняв комірець. Ми свердлили один одного очима. Я розслабив руки, і «конюхи» попустили їх.

Водій обернувся до четвертого, що стояв мовчки, прихилившись до стінки.

— Приступай, Синку. Втовкмачуй йому наказ.

То був молодик з бакенбардами. Я зиркнув йому на руки.

Він тримав довгого ножа. Рукоятка лежала на долоні, а пальці скорчились, готові стиснути її. Так тримають досвідчені вбивці.

В його манерах не було ні краплі від улесливості водія. Він хизувався своєю роботою. Став проти мене й доторкнувся гостряком до грудей. Я відчув лише легенький укол, так обережно тримав лезо Синок.

«Кат забирай, — подумав я. — Батько не дуже-то радий буде отримати телеграму про мій викуп, коли я піддамся». Я був певен, що вся ця гра мала на меті лише викликати з моїх вуст благання про помилування. Тому притиснувся до стовпа, ніби для того, щоб уникнути ножа.

Тонкі губи напасника розпливлися в усмішці.

Рвучко відштовхнувшись од стовпа, я садонув Синочка коліном у пах і визволився од тих, що тримали мене.

Потім кинувся до дверей і штовхнув їх ногою. У тісному фургоні мені важко було одбиватися, але, думав я, коли б пощастило вихопитися в ліс, то там можна було б ще потягатися. Бо знав кілька хитрих прийомів, що їх навчив мене двоюрідний брат, який жив у Кенії та перейняв їх од племені мау-мау.

Та все намарне. Двері не піддалися, й водій устиг вхопити мене за ногу, я одшпурнув геть його руку, але ті, що тримали, вже тягли за одежу крізь шпару в дверях я побачив того, що прогулював коня, він тепер здивовано витріщився на фургон. А я вже було, про нього й забув.

Люто відбиваючись ліктями й ногами, я намагався видертись. Та де там! Усе скінчилося, як і почалось: я знову стояв біля оббитого рогожею стовпа із викрученими назад руками. Цього разу вони поводились просто безжалісно. Спершу хряпнули мною об стовп, а потім навалилися на мої руки всім тягарем. Я відчував, як мене згинають у три погибелі, але стиснув зуби й мовчав.

Синок, тримаючись за живіт, корчився в протилежному кутку. Проте, дивлячись у мій бік, не вгавав.

— Ага, і йому боляче, сучому синові, — радо примовляв він. — Ану, Чубчику, заціди йому ще раз.

Чубчик виконав.

Синок зареготав. То був пекельний сміх.

Водій причинив двері й підняв ножа. Тепер його улесливість як рукою зняло. Мій кулак поцілив йому в ніс, з якого юшила кров. Але він не розпускався.

— Годі, Чубчику, годі! — сказав. — Хазяїн не велів калічити його. Ви ж не хочете накликати на себе немилість боса. Авжеж, не хочете?! — пригрозив.

Тягар на моїх плечах поменшав. Синок злісно скривився. Виходить, я мусив ще дякувати босові за все, що зі мною скоїлося.

— Ну, містере Йорк, — докорив водій, утираючи носа блакитною хусточкою, — все це було зовсім ні до чого. Ми просто хотіли переказати вам попередження.

— Я глухий, коли мене штрикають ножем.

Водій зітхнув:

— Так, сер, ми трохи перестарались. Але це мало означати, що попередження надто серйозне, розумієте? Якщо ви знехтуєте його — то буде біда. Погано вам буде, сер.

— Яке ще попередження? — спитав я, нічого не второпавши.

— Ви не смієте задавати жодних питань щодо майора Девідсона.

— Що?! — витріщився я на нього. — Я нікого не розпитував про майора Девідсона, — промимрив я.

— Знати не знаю, — відказав водій, тамуючи кров, — Моє діло передати вам попередження, і ви добре вчините, якщо послухаєтесь. Кажу вам щиро. Хазяїн не любить, коли хтось пхає носа в його справи.

— А хто той хазяїн?

— Про це теж не слід допитуватися. Синку, скажи Берту, що ми скінчили. Тепер можна вантажити коня.

Той глухо застогнав і посунув до дверей, все ще тримаючись за живіт. Він щось гукнув коноводові.