Дік Френсіс - Фаворит

— Як почуває себе місіс Девідсон? — запитав Ден.

— Нічого, коли не вважати, що в неї вибито грунт із-під ніг.

— Вічний кошмар жокейських жінок.

— Атож.

— Це й стримує нас прохати дівчину вийти за тебе заміж.

— Кет? — запитав я.

— Можливо… А ти проти?

— Так, — якомога лагідніше відказав я. — Проти, та ще й дуже.

Ми підійшли спершу до його машини. Ден поклав на сидіння свої жокейські окуляри. Чемодан кинув у багажник.

— Бувай, друже, — кивнув він. — Подробиці листом.

Я стояв, поки він од'їхав, і помахав йому вслід. Хоч я рідко кому заздрив, зараз мене просто пекло.

Я сів у свій блакитний «лотос» і скерував у напрямку дому.

У хащах Мейденхедського лісу я побачив автофургон для перевезення коней. Він перегородив дорогу, на землі валялися інструменти, капот піднято. Я вирішив, що машина зламалася на шляху в Мейденхед. Обіч фургона чолов'яга водив коня сюди-туди.

Водій схилився над капотом і чухав потилицю, та, уздрівши мене, попрохав зупинитись. Я під'їхав. То був нічим не примітний чоловік середніх літ у шкіряній куртці.

— Ви щось петраєте в моторах?

— Мабуть, стільки ж, як і ви, — осміхнувсь я. Руки в нього були в мастилі. Коли вже водій не розуміє, що там зіпсувалося, то для іншого — це просто морока. — Я можу одвезти вас у Мейденхед. Там знайдете собі поміч, — запропонував я.

— Дуже люб'язно з вашого боку, сер, — мовив він ввічливо. — Дякую. Та… річ у тім… — Він глипнув на сидіння й побачив жокейські окуляри. Обличчя аж засяяло. — То, може, ви розумієтесь на конях?..

— Так, трохи.

— Я мушу одвезти цих двох жеребців у лондонський док. Їх повезуть за кордон. Один — нічого собі. — Він тицьнув у бік того, що прогулювали. — А ось з іншим… щось негаразд. Весь обливається потом, кусає собі живіт… Та все намагається лягти… Мабуть, захворів… Там один б'ється з ним і не знає, як бути…

— Може, колька напала, — сказав я. — Тоді єдиний вихід — водити його. Треба весь час тримати тварину в русі.

Водій здавався стурбованим.

— Не хочеться затрудняти вас, сер, але чи не глянули б ви на нього? Моя спеціальність мотори, до коней не маю жодного відношення, хіба що іноді ставлю на них. А ці хлопці не кумекають. Потім хазяїн дасть чосу і їм, і мені.

— Гаразд, подивлюсь, — згодився я. — Хоч не ветеринар і навіть не збираюся ним бути.

Я поставив машину на узбіччя. Двері фургона відчинилися, і хтось простягнув мені руку, очевидно, конюх. Він ухопив мене за зап'ястя.

Троє чекали всередині. Ніяких коней, хворих чи здорових, там не було. Поки мої очі звикли до темряви, мене притисли до стовпа.

Фургон ділився двома перегородками на три окремі стійла. Позад них було приміщення для конюхів, що супроводжували скакунів.

Двоє тримали мене за руки, Вони стояли обабіч перегородки й важко тиснули мені на плечі. Стовп було обмотано рогожею, щоб коні не калічилися під час переїзду. Вона дряпала мені шию.

Водій скочив до фургона й зачинив двері. Його улеслива чемність змінилася торжеством. I недаремно. Він хитро заманив мене в пастку.

— Шкодую, сер, що довелося вдаватись до цього. — В його улесливості було щось зловісне.

— Коли вам потрібні гроші, то ви помилилися, — сказав я. — Я не робив великих ставок і майже нічого не виграв. Боюсь, що ви ризикуєте через якихось десять фунтів.

— Нам не треба ваших паршивих грошей. Хоч коли ви вже так наполягаєте, то можемо взяти. — I, так само посміхаючись, поліз до мене в кишеню й витягнув портмоне.

Я пхнув його ногою в коліно, але, притиснутий до стовпа, не міг розмахнутися як слід. Ледве ворухнувся, як «конюхи» заломили мені руки за спину.

— Я б не чинив так на вашому місці, сер, — докорив водій, потираючи коліно. Він розкрив портмоне, видобув гроші, акуратно склав їх і пхнув до кишені своєї шкірянки. Потім помацав інші папірці та, підійшовши до мене, поклав портмоне на місце. І мляво посміхнувся.

Я не ворушивсь.

— Отак-то ліпше, — схвально докинув він,

— Що все це має означати? — поспитав я. Мені здалося, що вони хочуть зажадати викуп од мого заокеанського татуся. Щось на зразок: «Перекажіть телеграфом тисячу фунтів, інакше ми повернемо вам сина в кількох пакунках». Це б свідчило, що вони добре втаємничені, хто я, й не просто зупинили першого-ліпшого власника гарненької машини, аби пограбувати його.

— Вам краще це відомо, сер, — кинув водій.

— I гадки не маю…

— Мене просили дещо вам передати, містере Йорк…

Виходить, він знав, хто я. Адже не міг це виявити з портмоне, де були тільки гроші, поштові марки й чекова книжка на пред'явника. Один чи два папірці з моїм прізвищем були в кишені з застібкою, куди він не лазив.