Дік Френсіс - Фаворит

Джо голосно розридався.

— Ти ж знаєш, які в мене неприємності…

Я примусив себе вислухати його: чим скорше він вибовкає все, тим швидше заспокоїться.

— Які там неприємності? — запитав я, хоч мене це анітрохи не обходило.

Затинаючись, він белькотав:

— Я все тобі розповім, адже ти мій єдиний щирий приятель.

Він поклав мені руку на коліно, але я скинув її.

— Домовилися, що я «притримаю» коня, а я не виконав, і Сенді втратив цілу купу грошей. Сказав, що поквитається зі мною, і повторював це день у день. Я знав, що від нього всього можна сподіватися. — Він важко передихнув. — Добре, що впав на м'яку землю, а то б скрутив собі в'язи. Падлюка, стояв наді мною та ще й реготав! — Він зловтішно засміявся. — Ну нічого! Він ще в мене поскаче! Я скручу йому назад оту його мерзенну пику!

Я мимохіть розсміявся. Джо, зі своїм дитячим личком та слабким характером, хоч, може, й дужий фізично, був для грубого здорованя Сенді просто ягням. Хвалькуватість Джо, як і оті його сльози, свідчили про боягузтво. Але те, що він розповів, було мені цікаво.

— Якого коня ти не «притримав»? — запитав я. — I звідки Сенді довідався, що саме ти мусиш це зробити?

Якусь мить мені здавалось, що обережність примусить його змовчати, та, трохи повагавшись, він розговорився. Алкоголь виходив разом із слізьми.

Слухаючи оте рюмсання та його п'яне гикання, я довідався, що Джо отримував щедрі винагороди за «притримування» коней. Двічі я бачив це сам. Та коли Девід Стампе розповів про останній випадок своєму батькові, Джо мало не втратив жокейські права, і це відбило в нього охоту шахрувати. Коли ж наступного разу його змусили «притримати», він було згодився, але злякався й мусив виграти скачку, бо інакше був би дискваліфікований. Це сталося десять днів тому.

Я був здивований.

— Виходить, єдиний, хто переслідував тебе був Сенді?

— Він перекинув мене через мотуз… — Джо ладен був почати все знову.

Я перебив його:

— Але ж то, звичайно, не Сенді платив тобі?

— Ні… Здається, ні… Я не знаю…

— Не знаєш, хто саме платив? Так і не довідався?

— Якийсь тип дзвонив мені й наказував, коли «притримувати». А потім я одержував поштою пачку грошей.

— Скільки разів ти шахрував?

— Десять… за останні півроку.

Я мовчки дивився на нього.

— Здебільшого це дуже просто, — пояснив Джо, — ті шкапи все одно не прийшли б першими, хоча б я навіть їх підкручував.

— I скільки ж ти отримував?

— Сто фунтів. А двічі — по двісті п'ятдесят. — Джо розговорився, і я вірив йому. То були добрі гроші, отож будь-хто, що ладен був їх заплатити, тепер намагатиметься відомстити Джо. Адже він знехтував наказ і виграв. скачку. Хоч Сенді… Я не йняв віри.

— Що сказав тобі Сенді, коли ти виграв? — допитувався я.

Джо все ще схлипував.

— Він сказав, що ставив на шкапу, яку я обігнав, і що він поквитається зі мною. — Схоже було, що Сенді виконав свою обіцянку.

— Ти не одержав гроші?

— Ні, — шморгнув носом Джо.

— I навіть не маєш уявлення, звідки надходили ті гроші?

— На деяких конвертах були лондонські штемпелі, — одказав Джо. — Я не звертав уваги. — Звичайно, його більше цікавило, скільки там грошей, і з пожадливості він уже нічого більше не бачив.

— Гаразд, — мовив я, — тепер, коли Сенді поквитався з тобою, годі ревти. Тобі ж більше ніщо не загрожує?

Замість відповіді Джо видобув з кишені куртки папірець і простягнув мені.

— Ось. Я не знаю, що тепер робити. Допоможи мені. Я боюсь.

При тьмяному світлі малесеньких лампочок на щитку я бачив, що він таки боїться. Навіть почав потроху тверезіти.

Я розгорнув цидулку. Звичайний папір для друкарської машинки. Великими літерами було написано кульковою ручкою: «Болінгброк, ти будеш жорстоко покараний».

— То це Болінгброка ти мав «притримати»?

— Так.

Він витер очі.

— Коли ж ти отримав це попередження?

— Знайшов сьогодні в кишені куртки перед п'ятим заїздом. Коли складав куртку, його ще не було.

— I потім весь час просидів у барі, цокочучи од страху зубами?

— Атож… Я повернувся туди й тоді, коли ти одвозив Тюдора. Я не думав, що в мене вийде халепа з Болінгброком, хоч увесь час потерпав після того, як він виграв. І саме тоді, коли вважав, що все гаразд, Сенді перекинув мене через бар'єр. А потім я знайшов цього листа… О господи!

У його голосі знов забриніла жалість до себе. Я повернув йому папірець.

— Що ж мені тепер робити? — бідкався Джо.

Я не знав, що відповісти. Він геть заплутався, і таки було чого жахатися. Ті, що орудують кіньми й людьми в таких розмірах, звичайно, грають аж надто жорстоко. Десятиденний проміжок між цією цидулкою й перемогою Болінгброка міг означати, що гра ведеться за чиєюсь вказівкою. Хоч це було невеликою втіхою для Джо.