Дік Френсіс - Фаворит

Ден зауважив:

— Коні, що так тримають голову, відмінні плигуни. Вони дивляться, куди стрибати.

— А мені подобається отой красень, — мовила Кет, вказуючи на жеребця з вигнутою шиєю й гордо піднятою головою. Його вкутали теплою попоною, щоб уберегти від лютневого холоду, а відкритий круп був опуклий и лискучий.

— Він аж надто гладкий, — заперечив Ден. — Мабуть, об'їдався, поки лежав сніг, і не часто бував на повітрі. Отож може лопнути від натуги.

Кет зітхнула:

— Дивні істоти ці коні — нікудишні стають видатними, а показні — нікчемними.

— Не зовсім так, — в один голос одказали ми з Деном.

— Я б з охотою взявся навчити вас… Скакові коні… — мовив Ден.

— Я дуже повільно схоплюю, містере Хіллмен.

— Тим краще.

— Ти сьогодні не скачеш? — запитав я.

— У двох останніх заїздах, старий. Ти не турбуйся, я догляну міс Еллері-Пенн, поки ти об'їжджатимеш її коня, — осміхнувся він.

— А ви теж жокей, містере Хіллмен? — здивовано спитала Кет.

— Так, — скромно відповів Ден. Хоч він був новою зіркою серед нас, що неухильно прямувала до зеніту. Піт Грегорі перший звернув на нього увагу, і це зблизило нас, не кажучи вже про зовнішню схожість. Нас навіть плутали: ми були з ним одного віку, обоє чорняві, середнього зросту й таке інше. Коли сиділи на конях, різниця все-таки була: він перевершував мене як жокей. Далеко куцому до зайця! От що я можу сказати про себе.

— Я думала, всі жокеї нагадують вихідців з Ліліпутії, — мовила Кет, — проте у вас обох чималий зріст. — Вона глянула на нас знизу вгору, хоч була досить висока.

Ми розсміялися.

— Жокеї на скачках з перешкодами мусять бути такими, — пояснив я. — Легше триматись у сідлі, коли в тебе довжелезні ноги, що цупко стискають кінські боки.

— I в звичайних перегонах трапляються здоровані, але вони надто худющі, — докинув Ден.

— Тоді мої ілюзії розбиті.

— Мені подобається твій новий кінь, Аллане, — перевів на інше розмову Ден. — Років за два з нього вийде непоганий скакун.

— А ви теж скакатимете на власному коні? — запитала його Кет.

— Ні, я не маю власного коня, — відповів Ден. — Я професіонал, і нам забороняють їх мати.

— Професіонал? — звела брови Кет. її костюмчик відмінного крою був трохи завузький, чого не приховувала навіть куртка з верблюжої вовни. Приємний голос, вишукані манери. Я весело споглядав, як розбивалася ще одна ілюзія.

— Так, я цим заробляю собі на прожиток, — говорив Ден. — Не те що Аллан, у батечка якого повні мішки грошей. Я люблю свою справу й почуваю себе чудово.

Кет уважно зиркала то на нього, то на мене.

— Може, колись я зрозумію, що вас обох примушує ризикувати: бо таки можна скрутити собі в'язи, — засміялася вона.

— Коли збагнете, скажете нам, — попрохав Ден. — Я й сам цього ще не відаю.

Ми повернулися на трибуну й подивилися третій заїзд. Непоказна конячина легко подолала третю й останню перешкоду.

— Не думайте, що ми завжди напевно знаємо, хто прийде перший, — озвався Ден. — Жокеї погані пророки. Та цей кінь був фаворит. Хоч убий — фаворит!

Звичайний жокейський вигук насторожив мене. Той, хто вбив Девідсона, розраховував саме на це: Адмірал був фаворитом.

Хоч убий — фаворит… Хоч убий…

Кінь Кет, якого купили наче кота в мішку, виявився не таким уже й поганим. Біля другої перешкоди він рвучко крутнув задом, я вилетів із сідла й опустився в нього цілком випадково. Мабуть, таким чином Піднебесний здихався свого попереднього жокея, якому я тепер щиро співчував. Він повторив свій вибрик, коли перескакував рів, а решту шляху ми подолали без пригод. Цей жеребець навіть виявив чудову витривалість на підйомі, бо, обійшовши кількох знеможених конячин, прийшов четвертим.

Кет була на сьомому небі.

— Спасибі дядечкові! — щебетала вона. — Я ще ніколи не мала такої насолоди!

— Я боявся, що ти вилетиш біля другої перешкоди, — сказав Піт Грегорі, поки я розстібав попругу.

— Я теж, — зізнався я. — Просто дивно, що не вилетів.

Піт глянув, як дихає Піднебесний: ребра то піднімалися, то опускались, але ритмічно.

— Що ж, це добрячий кінь. Думаю, ще в цьому сезоні ми виграємо з ним не одну скачку, — зробив він висновок.

— То, може, вип'ємо за його успіх? — запропонувала Кет. Очі її аж сяяли від збудження. Піт засміявся:

— Пождіть, поки у вас знайдеться переможець, за якого варто буде пити. Я б охоче випив за його майбутнє, та не маю права — мушу готувати ще один заїзд. Аллан обов'язково піде з вами. — Він зиркнув у мій бік, дивуючись, що я так швидко потрапив у її сільце. — Ви підождете мене, Кет? — запитав я. — Мені потрібно ще раз зважитись, оскільки ми були четвертими. Потім я перевдягнусь і одразу примчу сюди.