П’єр Буало - Французький детектив

— Отже, переступила Рубікон?

— Так потрібно. Завтра могло б бути гірше…

— Мабуть, маєш рацію…

— Мені шкода батька. Він ніби постарів за цей час, став не таким певним у собі…

— Боюся, що скоро і я почну жити так само. Може, не в цьому старому будинку, але життям таким самим, як у батька. На першому місці робота…

— А також дружина…

— Ну, якщо колись одружуся… Поки що парубкуватиму. До речі, як поживає твій юний лікар?

— Він ще не лікар…

— Ну, той студент…

— Щодня приходив робити мені перев'язку…

— Закохана у нього?

— Не знаю…

— А він?

— Не розумію його. Якийсь такий сором'язливий…

— Не насмілюється освідчитись?

— Я теж так думала спочатку, але тепер цього не певна…

— Твоя робота секретарки… То таки правда?

— Ні. Але, сподіваюся, так буде…

Оділія повідчиняла шафи, почала викидати на підлогу старий одяг.

— Подумати лишень, скільки ганчір'я!

Боб з подивом дивився на сестру.

— З доктором Віне побачишся?

— Навіщо? Я ж не хвора…

Вперше сказала ці слова. Раніше постійно непокоїлась своїм здоров'ям, скаржилась на якісь болячки…

— Доктору Віне буде прикро, коли дізнається, що ти поїхала, навіть не попрощавшись з ним…

— Зайду до нього завтра… Або краще зателефоную…

Купа одягу і білизни посеред кімнати зростала просто на очах.

— Оділіє, тобі майже нічого не залишиться взяти з собою…

— Мені хотілося б розквитатися з минулим… Лише тебе мені бракуватиме. Ти — мій єдиний товариш… Сподіваюся, навідуватимеш мене час від часу…

… Вихідні Альбера Пуанте мало чим відрізнялися від буднів. Після ранкової прогулянки працював у мансарді, прихопивши дві пляшки червоненького…

За дверима почулись легкі кроки: хтось піднімався сходами. Не сподівався побачити дочку так рано.

— Я тебе потурбувала?

— Ні. Сідай. Ти вже поснідала?

— Щойно з-за столу.

— А мама вже прокинулась?

— Ще не бачила її…

— Їй важко буде змиритися. Та й для мене це було ніби шок… Ми з матір'ю звикли жити так, як живемо…

— Коли кожен собі мовчить…

— Бачиш, Оділіє, у кожного з нас свої інтереси… Річ у тім, що батьки дорослих дітей не хочуть обтяжувати їх своїми клопотами. Ми не завжди осмілюємося розпитувати про ваші… — Подивився на неї меланхолійно. — Як думаєш влаштовувати своє майбутнє?

— Працюватиму…

— Але ж ти не зможеш заробляти стільки, щоб жити так, як звикла у нашому домі… Я про це думав учора, довго не міг заснути. Боб старший від тебе, а він залишається на нашому утриманні, допоки вчиться, крім того, я видаю йому кишенькові гроші…

— Це зрозуміло, адже Боб ще студент…

— От і вважаймо, що так само й з тобою. Якби ти, скажімо, продовжувала навчання тут чи в Парижі, я б змушений був допомагати тобі матеріально, поки сама зможеш непогано заробляти.

— Не думала про це…

— Поки освоюватимеш якусь роботу, я щомісяця виділятиму тобі невелику суму грошей…

Якусь хвилину дивилася на батька недовірливо.

— Справді?

— Так.

Кинулась до нього, поцілувала в обидві щоки:

— Ти у мене просто чудовий, тату!

— … Але матері про нашу домовленість не кажи нічого. Принаймні поки що. Я сам виберу час сказати їй… Ти завтра їдеш?

— Завтра увечері, трансєвропейським…

— Я не піду на вокзал тебе проводжати. Ще розплачуся на людях…

Перед від'їздом батько зайшов до неї в кімнату, поклав на стіл тисячофранкову банкноту:

— Щомісяця надсилатиму стільки ж. На перших порах тобі потрібні будуть гроші…

— Я попросила Боба, щоб він трохи пізніше переслав мені до Парижа мій мопед. Ти дозволяєш?

— Звичайно, він твій…

— Я візьму також свою гітару. Адже єдине, що я трохи вмію, — це грати на гітарі… І програвач візьму, якщо не заперечуєш…

Батько з Бобом провели Оділію за ворота вілли, де вже чекало таксі. Мати залишилась в домі, дивилася їй услід крізь вікно, відхиливши штору…

… Оділія повернулася в ту саму кімнату в готелі на вулиці Арп.

Була вже одинадцята вечора, але їй кортіло, незважаючи на такий пізній час, вийти на вулицю, знову опинитись в багатолюдному натовпі. За дверима кімнати Альбера не світилося. Оділія відчула якесь розчарування. «Невже ревную?»

Зайшла у бар на бульварі Сен-Жермен. Замовила собі джину… З цікавістю розглядалася довкола. Почувала себе трохи ніяково серед цієї вичепуреної публіки.

… Повернулась до готелю за північ і взялася розпаковувати валізи. Повісила гітару у кутку. На нічному столику приладнала програвач. Поставила платівку і під тиху музику почала розвішувати свій одяг у шафи. Тут було досить місця. Випила снодійне…