П’єр Буало - Французький детектив

— Так. І двічі мало не зіткнувся з нею: спочатку в одному з барів, потім у готелі поблизу Ліонського вокзалу…

— Що? Ти знайшов готель «Еліар»?

— Я не дуже розраховував на готелі Латинського кварталу. Ти ж хотіла замести всі сліди. Тому обстежив готелі у районі Ліонського вокзалу… Але ніяк не сподівався, що ти опинишся тут, так близько від «Меркатора»…

— Ризик невеликий. Адже сьогодні мало вже бути по всьому… Альбер мені перешкодив. Тепер ось лікує мене… Він студент-медик, проходить практику у госпіталі…

Хлопці знов перезирнулися між собою.

— Може, подзвонимо батькові?

— Ну що ж, подзвони… — Вона спохмурніла, не знаючи, чим обернеться розмова.

Боб замовив Лозанну. Обізвався голос Матільди.

— Алло, Матільдо! Це Боб. Я хотів би порозмовляти з батьком.

— Чую по голосу, що у вас добрі новини…

За кілька хвилин обізвався батько:

— Що нового, Бобе?

— Прекрасна новина. Я відшукав Оділію…

— Що з нею?

— Усе гаразд. Якщо не брати до уваги поранення на руці. Але це не дуже серйозно. Лікар зробив усе, що треба…

— Коли ви повернетеся?

— Я, очевидно, виїду завтра. А Оділія… Ще не знаю… Зачекай, сама тобі скаже…

— Алло, це я, Оділія…

— Ну й налякала ж ти нас… Коли поранилась?

— Сьогодні…

— І як себе почуваєш?

— Чудово, тату. Здається навіть, ще ніколи не почувала себе так добре, — Оділія пустила бісики Альберові.

— Повернутися додому разом з братом не хочеш?

— Я ще трохи тут побуду, відпочину, нехай загоїться рана…

Батьків голос одразу посмутнів.

— Сподіваюся, не довго затримаєшся? Ти не уявляєш, як тут порожньо без тебе…

Якийсь час вони помовчали. Обізвалася телефоністка:

— Алло! Ви закінчили розмову?

— Ні, мадемуазель, не переривайте, прошу вас… Я приїду в Лозанну наступного тижня. Але доведеться. повернутися до Парижа. Пошукаю якусь роботу… А поки що до побачення. Цілую тебе міцно. Я часто згадувала тебе і хочу зізнатися, що люблю тебе ще більше, ніж раніш…

— Спасибі, моя маленька. Побудь ще біля телефону. Я чую, що хтось прийшов. Напевно, це мама…

І справді, почувся голос матері:

— Оділіє! Ти жива? Дякувати богові! Розкажи, що сподіялося?

— Тато вже все знає, він тобі розповість…

Оділія не знала, про що говорити з матір'ю.

— Ти приїдеш завтра?

— Ні, приїду через кілька днів. Боб приїде завтра, про все розкаже…

Альбер слухав цю розмову з неприхованим здивуванням: щоб це щойно врятована від смерті так діловито планувала діла майбутні…

Оділія поклала трубку на важіль і, зітхнувши так, немовби щойно завершила якусь важку роботу, впала у крісло.

Вона і справді переживала п'янке відчуття полегкості і внутрішньої свободи, ніби звільнилась від чогось поганого, гнітючого у самій собі.

— Боб? ти попросиш батька, щоб надіслав мені трохи грошей? З дому я прихопила шістсот франків. Тепер у мене майже нічого не залишилося…

— Ну звичайно! А поки що я залишу тобі свої…

Боб дістав з кишені ґаманця, відрахував три стофранкові банкноти.

— Досить тобі на початок?

— Думаю, досить. Поки що не платитиму за готель…

— Вибачте, мушу вже йти, — сказав Альбер, підводячись з крісла. — І до Оділії: — Провідаю вас завтра. А сьогодні порадив би вам не перевтомлюватися. Відпочивайте. Змірюйте температуру. Якщо ж відчуєте себе погано, постукайте мені у двері…

— Спасибі… Спасибі за все, що ви зробили…

— Дякуйте не мені, а випадку, адже через нього я залишився в той момент у готелі…

Він поручкався з Бобом.

— Не знаю, чи матиму нагоду ще раз бачитися з вами до від'їзду… Було приємно з вами познайомитись.

Залишившись удвох з братом, Оділія кинулась йому на шию:

— Це так чудово, Бобе, що ти з'явився…

— Ти навіть не уявляєш, як я переживав за тебе. Дай-но ще раз тебе роздивитися. Ні, ти аніскілечки не змінилася. Тільки якийсь дивний блиск у твоїх очах…

— Бобе, не говори про це нікому, але мені здається, що я закохалася…

— І хто ж він, цей бідолаха?

— Підозрюю, що ти вже й сам відгадав.

— З тобою усе відбувається дуже швидко. То, може, це через нього залишаєшся у Парижі?

— Ні. Я просто не можу більше переносити атмосферу нашого дому. До речі! Поки трохи приберуся, почитай цього листа. Тоді мені не доведеться нічого пояснювати… Правда, я вже й сама не знаю, що писала. Усе, що лізло в голову. Може, подумаєш, що я ідіотка…

Так говорила, ніби це й не вона сиділа нещодавно за цим столом зовсім гола, мережачи ті рядки кульковою ручкою з погризеним кінчиком.