Эллери Квин - Божий світильник

— То ви тітонька Міллі? — ніяково запитала Еліс, звільняючись від обіймів. — Даруйте, якщо я… Для мене все таке нове…

— Ти, мабуть, стомилася, моя люба? — жваво защебетала місіс Міллі, на що Еліс відповіла їй вдячною усмішкою. — Я розумію. Зрештою, ми для тебе чужі люди… О! — раптом вигукнула жінка й замовкла, її бляклі очі зупинилися на портреті в руках дівчини. — О! — знову вигукнула вона. — Я бачу, ви вже там були.

— Так, були, — підтвердив товстун, і його дружина зблідла ще дужче. — А тепер, Еліс, може, ви дозволите, щоб Міллі відвела вас нагору й допомогла влаштуватись?

— Залюбки, — усміхнулась Еліс і подивилася на материн портрет. — Ви, мабуть, вважаєте мене зовсім божевільною, адже я пустилася в таку дорогу лише… — Вона замовкла й підійшла до каміна. Там на потемнілій широкій поличці було безліч дрібничок минулих часів. Еліс поставила серед них портрет вдягненої за вікторіанською модою вродливої жінки й сказала: — Ось гак! Тепер мені буде спокійніше.

— Джентльмени, джентльмени! — озвався містер Райнак. — Не церемоньтесь, будь ласка! Ніку, до роботи! Валізи міс Мейх'ю в машині.

Юний велет, що стояв, спершись на стіну, й уважно вивчав обличчя Еліс Мейх'ю, похмуро кивнув головою і вийшов.

— Хто це? — спитала, зашарівшись, Еліс.

— Нік Кейт. — Товстун скинув пальто, підійшов до каміна й простяг до вогню брезклі руки. — Мій похмурий протеже. Він вам сподобається, люба моя, якщо зумієте пробити його міцний захисний панцир. Я, здається, вже казав — він виконує всілякі роботи по господарству. Але ви на це не зважайте. Ми живемо в демократичній країні.

— Я певна, він людина добра. Даруйте мені, тітонько Міллі, але якщо ваша ласка…

З'явився юнак; важко ступаючи з валізами в руках, він пішов сходами нагору. Ту ж мить місіс Райнак, мов на команду, знову защебетала, взяла Еліс за руку й повела її вслід за Кейтом нагору.

— Як медик, — закудкудакав товстун, беручи в них верхній одяг і розвішуючи його в стінній шафі, — я приписую вам… ось це, джентльмени! — Він підійшов до буфета й дістав карафку з бренді. — З холоду дуже корисно! — Лікар на диво спритно наповнив склянку, випив, і на його схожому на цибулину носі при світлі від каміна чіткіше проступили дрібні капіляри. — У-ух! Одна з небагатьох утіх у житті. Чудово зігріває. А тепер ви, певно, хочете трохи дати собі лад.

— У вашому будинку, містере Райнак, щось дуже хилить на сон, — по собачому труснув головою Еллері. — Ми з Торном будемо вдячні, якщо зможемо прийняти не дуже гарячу ванну.

— Вона буде аж ніяк не гаряча! — затрясся товстун від німого сміху. — Ви бачили, навколо глухий ліс. У нас немає не тільки електрики, газу та телефону, але й водогону. Воду беремо з колодязя. Просто живемо, еге? Це краще, ніж розкошувати з вигодами сучасної цивілізації. Наші предки, може, й частіше помирали від інфекційних хвороб, але б'юсь об заклад, що імунітет проти нежиті вони мали стійкіший… Та годі балачок! Вставайте! Ходімо зі мною!

У прохолодному коридорі нагорі Еллері відразу покращало. Райнак, тримаючи в руках сірники та свічки, йшов попереду. Торнові він показав кімнату, що виходила вікнами на фасад сусіднього будинку, Еллері — одну з бічних. У кутку кімнати стояв великий камін, у ньому палало яскраве полум'я; старомодний умивальник був наповнений крижаною на вигляд водою.

— Гадаю, вам тут буде зручно, — промовив, розтягуючи слова, товстун. — Ми чекали лише Торна й мою племінницю, але ще для одного чоловіка місце знайти завжди можна. Торн казав, здається, що ви його колега?

— Двічі, — відказав Еллері. — Якщо ви не проти…

— Анітрохи. — Райнак з усмішкою дивився на Еллері, не поспішаючи залишити його самого.

Еллері стенув плечима, скинув піджак і почав умиватись. Вода справді виявилася крижаною, пальці щипало, немов їх кусали миші чи маленькі рибинки.

— Ну ось, тепер краще, — сказав Еллері, енергійно розтираючись рушником. — Чому внизу мене так зморило?

— Певно, від різкої зміни холоду на тепло, — все ще стоячи в дверях, висловив припущення господар.

Еллері знову стенув плечима, підкреслено байдуже відкрив саквояж, дістав і відклав убік револьвер, що лежав зверху просто на білизні.

— Ви завжди носите з собою зброю, містере Квін? — поцікавився Райнак.

— Завжди. — Еллері поклав револьвер до задньої кишені.

— Чудово! — Товстун почухав підборіддя. — Чудово! А тепер я, містере Квін, піду подивлюсь, як улаштувався містер Торн. Упертий він чоловік. Останній тиждень міг би обідати з нами чим бог послав, але ж ні, волів сидіти сам, замкнувшись у тому барлозі.