Эллери Квин - Божий світильник

— Цікаво, а чому? — запитав Еллері, пильно подивившись на господаря.

— Коли будете готові, спускайтесь униз, — ухилився од відповіді Райнак. — Міллі приготувала розкішний обід, і якщо ви такі самі голодні, як і я, то він вам сподобається.

Не перестаючи всміхатись, товстун пішов.

Еллері хвилю постояв, прислухаючись. Товстун затримався на мить у кінці коридора, потім рушив сходами вниз. Тоді Еллері швидко ступив до дверей. Ще входячи до кімнати, він звернув увагу, що з дверей вийнято замок. Зроблено це було недавно, на підлозі ще валялися свіжі скіпки. Насупившись, Еллері підставив під дверну ручку стілець і почав обшукувати кімнату. Спершу помацав рукою під матрацом, далі заглянув під велике дерев'яне ліжко, повідчиняв шафи й повисував шухляди, подивився, чи немає чогось під потертим килимом, і через десять хвилин, незадоволений собою, підійшов до вікна. Його очам відкрилася така безрадісна картина, що він аж поморщився. До самого будинку під свинцевим небом підступали чорні, обгорілі дерева. Чорний дім був із протилежного боку, й бачити його Еллері не міг. Десь за білою пеленою заходило сонце. На мить воно виглянуло з-за важкої хмари. Від його рожевого світла в очах у Еллері затанцювали кольорові кулі. Потім нова важка хмара закрила сонце, і воно зникло за обрієм. У кімнаті почало швидко темніти.

Еллері роздумував: «Вийнято замок… Хтось дуже поспішав. Звичайно, про мій приїзд тут наперед не знали. Отже, хтось побачив мене з вікна, коли машина зупинилась перед будинком. Ота стара жінка? Хотів би я знати, де вона зараз. У всякому разі, для досвідченої людини вийняти замок — справа кількох хвилин… Цікаво, в кімнаті Торна двері теж подовбані? А в кімнаті Еліс Мейх'ю?»

Коли Еллері зійшов униз, Торн із Райнаком уже сиділи перед каміном.

— Нічого, нічого, — говорив товстун. — Дайте дівчині оговтатись після того струсу, якого вона сьогодні зазнала. Я звелів місіс Райнак обережно підготувати Сару… А, Квіне, приєднуйтесь до нас, як тільки спуститься Еліс, сядемо до столу.

— Містер Райнак щойно вибачався за місіс Сару Фелл — тітку міс Еліс, сестру Сільвестра Мейх'ю, — пояснив Торн. — Здається, вона перехвилювалася перед зустріччю з племінницею.

— Ще б пак, — кинув Еллері, прилаштовуючи ноги на найближче поліно.

— Справа в тому, — промовив товстун, — що бідолашна моя зведена сестра не зовсім психічно здорова. Спадкова шизофренія. Знаєте, не те щоб вона була дуже неврівноважена, але до неї потрібно звикнути. Для Еліс бачити її…

— Шизофренія? — перепитав Еллері. — Нещаслива родина. У вашого зведеного брата була манія переслідування, а яка манія у місіс Фелл?

— Досить зрозуміла. Вона все ще вважає, що її дочка жива. Насправді ж бідолашна Олівія загинула в автомобільній катастрофі три роки тому. Це боляче вразило Сарині материнські почуття. Тепер вона чекає зустрічі з братовою дочкою, і ця зустріч може виявитися гнітючим видовищем. Ніколи не можна передбачити, як поведеться хвора людина в незвичних обставинах.

— На мою думку, — неквапно зауважив Еллері, — це саме можна сказати про будь-яку людину, незалежно від того, хвора вона чи ні.

Райнак стримано всміхнувся. Торн, нахилившись до вогню, спитав:

— А отой хлопець, Кейт?

Товстун, не поспішаючи, поставив склянку.

— Вип'єте, Квіне?

— Ні, дякую.

— А отой хлопець, Кейт? — повторив своє запитання Торн.

— Хто, Нік? А що Нік, Торне?

Адвокат стенув плечима й промовчав.

— Чи це мені тільки здається, чи в повітрі й справді якась ворожість? — запитав Райнак, знов узявши склянку.

— Райнаку! — різко кинув адвокат.

— За Кейта не хвилюйтеся, Торне. Ми дамо йому спокій. Він сердитий на весь білий світ, і це свідчить про його здоровий глузд. Але на мене він у цьому не схожий — у нього немає емоційної енергії піднятися над власною мудрістю. Мабуть, він здасться вам нетовариським… О, а ось і ви, люба моя! Чудово, чудово!

На Еліс була простенька, без прикрас сукня. Щоки в дівчини посвіжіли, навіть порум'яніли, якось по-новому заблищали очі. Вперше побачивши її без капелюшка й пальта, Еллері подумав, що вона зовсім змінилася. Так буває завжди, коли жінка з'являється перед вами, скинувши верхній одяг і вправно підфарбувавшись за зачиненими дверима. Допомога іншої жінки, очевидно, теж не була для Еліс зайвою. Під очима в неї ще виднілися кола, але усмішка стала веселішою.

— Спасибі, дядечку Герберте! — подякувала вона трохи охриплим голосом. — Я, мабуть, таки застудилась.