Эллери Квин - Божий світильник

— Чорт забирай, здається, буде сніг! — надуваючи щоки, бадьоро проголосив Райнак.

Ніхто йому не відповів.

Вони їхали, не зупиняючись. Одноманітний краєвид був такий самий похмурий, як і погода. Машина давно вже звернула з шосе й тряслася розбитою, скутою морозом лісовою дорогою, що вела кудись на схід, плавно вигинаючись нескінченною дугою. Чорне плетиво мертвих дерев і густого підліска обабіч дороги було наче обвуглене і справляло гнітюче враження.

— Мов нічийна земля! — вихопилося в Еллері, якого підкидало на сидінні поруч із Райнаком.

Товстун, повівши плечима, кивнув головою.

— Місцеві жителі так і кажуть. Правда ж, богом забута земля? Але Сільвестр, коли чув таке, завжди дуже гнівався.

— Місце й справді не дуже привабливе, — глухо озвалася Еліс. Вона, як видно, думала про батька, що жив у цій пустці, і про матір, що втекла звідси багато років тому.

— Так було не завжди, — по-жаб'ячому надуваючи щоки, зауважив Райнак. — Пам'ятаю, в мої дитячі роки тут було дуже гарно й багатолюдне. Це місце могло стати центром густонаселеної округи, але прогрес обминув його, а кілька лісових пожеж довершили справу.

— Це жахливо! — тяжко зітхнула Еліс. — Просто жахливо!

— Люба моя Еліс, — вів далі Райнак, — у вас говорить ваша наївність. Життя — це жорстока боротьба за можливість скрасити жахливу дійсність. Навіть більше, життя — досить нудна штука. Навіщо себе обманювати? Якщо добре подумати, то навряд чи варто жити взагалі. Та коли ви вже мусите жити, то мусите змиритися й з тим, що все навколо прогнило.

— А ви філософ, докторе, — озвався адвокат.

— Я просто чесна людина.

— Знаєте, докторе, — не витримав Еллері, — ви починаєте мені набридати.

Товстун тільки зиркнув на нього й промовив:

— А ви, Торне, теж згодні з вашим загадковим колегою?

— Я скажу, мабуть, досить банальні слова: судять не по словах, а по ділах. Я шість днів не голився і сьогодні вперше після похорону Сільвестра Мейх'ю залишив його будинок.

— Як так, містере Торн? — повернулася до нього Еліс.

— Пробачте, міс Мейх'ю, — відказав адвокат. — На все свій час.

— Ви нас ображаєте, — усміхнувся Райнак, вправно об'їжджаючи глибоку вибоїну. — Боюсь, у моєї племінниці складеться хибне враження про її родину. Немає сумніву, у нас є вади, а оскільки багато наших поколінь гартувалися в холоді, то кров теж, мабуть, трохи остигла. Але ж хіба найкраще вино буває не з найглибших холодних погребів? Досить поглянути на Еліс, аби зрозуміти, що я маю на увазі. Така врода — витвір багатьох попередніх поколінь.

— Моя мама до цього теж певною мірою причетна, дядечку Герберте, — дорікнула Еліс.

— Ваша мама, люба моя, була лише посередниця, — заперечив товстун. — У вас типові риси родини Мейх'ю.

Еліс промовчала. Дядько, якого вона побачила сьогодні вперше, симпатії в неї не викликав. Не покладала дівчина великої надії і на те, що кращими виявляться родичі, з якими вона мала незабаром зустрітися. Тітонька Сара батька пережила, але ця хвороба, здається, не обминула і її. Щодо тітоньки Міллі, то хай там яка вона була колись, а досить глянути на Райнака, щоб здогадатися, яка вона тепер.

У Еллері Квіна закололо в потилиці. Чим далі вони заглиблювалися в нетрі, тим менше подобалась йому ця пригода. В ній було щось незбагненне, так ніби якась надзвичайної сили рука готувала сцену для першої дії грандіозної трагедії. Він щільніше закутався в пальто і спробував прогнати цю легковажну думку. І все ж таки дивно: вздовж дороги, як йому впало в око, не було стовпів ні телефонної, ні електричної лінії. Отже, свічки. А свічок Еллері терпіти не міг.

Позад них хилилося до обрію сонце. Бліде світло тремтіло в холодному повітрі. Еллері хотілося, щоб сонце зупинилось.

Дорога плавною дугою тяглася все далі й далі на схід. Здавалося, їй не буде кінця. Потемніло затягнуте хмарами небо. Холод пробирав до кісток.

— Приїхали! — оголосив Райнак, звертаючи ліворуч на вузький, посипаний жорствою проїзд.

«Нарешті ця подорож закінчилася», — з полегкістю зітхнувши, подумав Еллері.

На задньому сидінні заворушилися — теж, мабуть, подумавши про те саме — Торн і Еліс. Еллері випростав закоцюблі ноги й роззирнувся довкола. Обабіч проїзду було таке саме безладне плетиво дерев. Йому згадалося, що вони, з'їхавши з шосе, ні разу нікуди не звертали й не перетинали жодної дороги. Збитися з цього клятого путівця й заблукати було неможливо.

— Ласкаво просимо додому, Еліс! — сказав, повернувши голову, Райнак.