Андрій Кокотюха - Втікач із Бригідок

– Ладного затримали біля тіла інженера. В помешканні, де він жив із своєю нареченою, Оксаною Антонів. У руці – револьвер, руки в крові, суперника вбито пострілом у голову. І головне, пане Кошовий, – застала його та сама Оксана, повернувшись додому. Вона викликала поліцію. Весь цей час Ладний лишався на місці, втекти не пробував. Поводився, як людина, котра виконала тяжкий обов’язок, усі свої земні справи завершила й готова завершити життя.

– Убив і чекав арешту?

– Саме так. У кімнаті лишив зізнання. Складається, пане Кошовий.

Клим відкинувся на спинку крісла. Розплів пальці, взяв каву, яка вже поволі вистигала, відпив половину, покрутив філіжанку в руці.

– Гаразд. Припустімо. Захар Ладний – убивця. Як накажете його рятувати? Може, він ще й сам зізнався?

– Мені це невідомо. Та якби признався – уже б знали.

– Хто?

– Колеги – газетярі, котрі зуби стерли на кримінальних хроніках. Зранку купив кілька різних видань, переглянув. Лише «Кур’єр Львівський» написав про вбивство на ґрунті ревнощів. Згадав, що на місці злочину виявили січового стрільця Л. Більше нічого.

– Так, – Кошовий прикусив нижню губу, почекав трохи, повторив: – Так. Досвід підказує: озброєна людина біля трупа ще нічого не означає. Аби не записка, зміст якої теж невідомий, я б дав Ладному шанс. Навіть робив би ставку на виграш.

– Бачите, вже починаєте мислити, як адвокат.

– Ще нічого не починаю, – відмахнувся Клим. – Якщо письмове зізнання є і воно написане рукою Ладного, тоді я піду в суд з голими руками. Навіть якщо стрілець вперто все заперечуватиме, проти такого вагомого доказу ні в кого нема прийому.

– Почерк могли підробити.

– Могли. Кому це вигідно? – Слухайте, пане Гірняк, ви ось тільки-но заявили: Ладний – убивця, ви переконані в цьому. І ось тепер починаєте самі себе заперечувати.

– Ми з вами вже почали будувати лінію захисту Захара, хіба не так?

– Я ще нічого не вибудовую. Міркую вголос.

– Правильно мислите.

– Забув вас запитати! – вирвалося в Клима, і він зараз же відіграв назад: – Вибачте, все це несподівано. Годину тому не мав такого клопоту, тепер намагаюся зрозуміти, чи потрібно мені це.

Гірняк випрямив спину, розправив плечі.

– Врятувати Ладного – наша спільна справа. Герой війни, українець, не може бути банальним убивцею, який напився й застрелив суперника. Типова побутова справа, дуже примітивна, й це ще більше принижує нашу спільноту. Вороги ж спроможні роздмухати цю бульбашку до непристойних розмірів.

– Вороги – це хто? Влада?

Гість знову клацнув пальцями.

– Влада слабка, пане Кошовий. Не та вже Австрія, цісар не той. Доживає останні роки, як не місяці. Війна висотує всі соки, причому не лише з цієї, а й з Російської імперії. На їхніх руїнах постануть нові держави.

– Зараз ви цитуєте типову газетну публікацію. Припускаю – навіть власну.

– Ви чудово знаєте й відчуваєте ці настрої. Й поділяєте такі думки, хіба не так?

– Я взагалі обережний та виважений із висновками. Не біжу поперед батька в пекло.

– Це помітно. Та часом треба більше впевненості в собі та інших. І віри у власну справу. Але про ворогів, – Гірняк зиркнув у бік причинених дверей спальні. – Поляки, пане Кошовий. Ляхи .

На Климове лице лягла тінь.

– Що ви собі дозволяєте? На кого натякаєте?

– Розумному досить, – мовив гість, не відводячи погляду. – Поляки конкурують із нами за наше право створювати власну національну державу. І програють, бо українці показали себе надійнішими. Поки що можемо говорити швидше про майбутню українську автономію. Та це лиш перший крок. І маємо таку сприятливу, я б сказав, ситуацію не в останню чергу завдяки січовим стрільцям. Легіон добре показав себе на фронті, боронячи імперію й виборюючи перемоги. Ось чому випадок із Захаром Ладним ті ж самі поляки легко викрутять для компрометації всього стрілецтва. Бачте, мовляв, як мати з ними справу.

– Один приклад не показовий.

– Так ляхи знайдуть більше! Їм тільки дай волю! Тому врятувати нашого героя будь-якою ціною – справа, без перебільшення, державної ваги. За умови, що ми з вами хочемо одного разу таки мати власну державу.

– Ви хочете звинуватити польську спільноту в організованій провокації? З моєю допомогою? – Клим підвівся, глянув на Гірняка згори вниз. – Не вийде у вас нічого.

Гість лишився сидіти, і Кошовому раптом закортіло вигнати його. Але стримався, вийшов з-за столу, пройшовся кімнатою, заклавши руки за спину, заговорив розважливо, не так до гостя, як мислячи вголос: