Андрій Кокотюха - Втікач із Бригідок

– Не бачу причин вашого неспокою, пане комісаре.

Цього року Клим зустрічався з Мареком Віхурою четвертий раз, і вперше – в дирекції кримінальної поліції, де той займав свій старий звичний кабінет. Пішовши у відставку перед самою війною два роки тому й пересидівши у Львові всі дев’ять місяців російської окупації, Віхура сам зажадав повернутися до служби. Після побаченого й пережитого йому хотілося знову стати корисним місту, і Магда тоді обмовилася: Віхура навіть пропонував свої знання, вміння й таланти австрійській контррозвідці. Там відставного поліцейського охолодили й переконали, коли вже свербить, обійняти колишню посаду.

На той час більша частина службовців розбіглася хто куди. Ті, хто лишився у Львові, або померли від хвороб, які не було чим лікувати, або опустилися, деградували, в усьому розчарувалися й не хотіли взагалі нічого, або ж злилися з кримінальним світом, втягнувшись у роботу чорного ринку. Колишні агенти в криміналі цінувалися завжди, й Віхурі після повернення довелося ловити, серед інших, своїх колишніх підлеглих.

Особливо переймав Кароль Лінда, подібний до щура чоловік, котрий до війни керував поліцейською агентурою, створивши мережу інформаторів. Коли прийшли росіяни, він зміг зникнути, розчинився раптово, без попередження, ні з ким не прощаючись, і Віхура грішним ділом подумав – убили, пропав, нема. Та з поновленням влади Лінда так само несподівано виринув, уже в новій іпостасі. Клим мав контакти зі злочинним світом і раніше час від часу користувався ними, залагоджуючи різні справи. Нині, змінивши спосіб життя, знайомства на міському дні зберіг, заходячи іноді у бар «Під вошею» на Верхньому Личакові, де збиралися кримінальники. Так дізнався від тамтого кельнера, пана Цезаря, про таємну зустріч Лінди з Віхурою. Про що говорили, невідомо, та після того, за спостереженням самого Цезаря, частина оборудок або згорнулася, або зменшила інтенсивність, життя львівського дна набуло якихось невластивих дотепер правил. З’явилася певна межа, яку злодії домовилися не перетинати. Тих же, хто порушував, за короткий час ловила поліція, й надати таким притулок означало самому опинитися поза ухваленими неофіційно законами.

Марек Віхура, вищий на голову від більшості оточуючих, через міцну статуру нагадував дбайливо обтесану кам’яну брилу. Це створювало ілюзію, що чоловік випромінював здоров’я, хіба що забагато пив, бо мав лице бурякового кольору. Обидва висновки були хибні. Віхура вже одинадцятий рік не пив нічого міцнішого за світле пиво, а тепер відмовився навіть від нього: війна вимагала дешевого пійла , а зі своїм шлунком комісар не міг собі цього дозволити. Проблеми не обмежувалися періодичними болями в животі – Віхура мав, серед інших болячок, проблеми з судинами. Пані Віхурова до війни обгодовувала чоловіка як і чим могла, і Кошовий дивувався з правдивої сили людського організму. На місці грози львівських злочинців він сам давно б уже загнувся від такого інтенсивного й різноманітного лікування.

За дивним, парадоксальним збігом обставин Віхура почав лікуватися активніше з поверненням рік тому австрійської влади до Львова. В той час пані Віхурова вже впала у відчай, намагаючись тримати чоловіка в тонусі бодай якимись травами, добутими в сільських жінок. А відставний на той час комісар почав дедалі частіше бліднути, що означало, на відміну від червоного кольору лиця, погіршення самопочуття. Врятувала ситуацію Магда, почавши співпрацю з Червоним Хрестом. Тут вона могла цілком легально добувати не всі, але більшість потрібних Віхурі ліків, і незабаром природний буряковий колір повернути вдалося. Вкупі з зануренням у звичну й, ніде правди діти, улюблену роботу комісар почав виглядати краще, оживав на очах, і зараз нічим не відрізнявся від суворого служителя закону, яким Клим побачив його вперше вісім років тому.

– Та мене вже закидали відозвами негайно звільнити героя війни. Жертва наклепу, провокація тощо. Причому знаєте, звідки закидали? З канцелярії президента міста!

– Звичайно. Делегації ж ходять туди. До себе ви їх не пускаєте.

– Кількох уже вигнав. Мали нахабство чатувати біля входу.

– Мабуть, газетярі.

– Та вони. Ось тепер ви. Слово честі, приділяю вам час лише по старій пам’яті та з поваги до минулих заслуг.

– Добре, хоч визнаєте їх.

– Погано, що ви знову полізли не в своє. Це ніколи не закінчувалося для вас позитивно.

– Чому ж. Всякий раз моє втручання в якусь подібну історію допомагало кримінальній поліції і вам особисто знайти чергового вбивцю. А то й організовану групу.