Андрій Кокотюха - Втікач із Бригідок

– Мені не хочеться нагадувати про Різника з Городоцької.

– Сьогодні зранку його вже згадували всує. Збрешу, сказавши – звик. Але час минув, не так гостро болить. І потім, я навчений. Вдруге таких помилок не нароблю.

Віхура пожував губами, машинально пошкріб нігтями лівої руки кисть правиці, зловив мимовільний погляд Кошового, буркнув:

– Висипало. Знати б, від чого. Пані Віхурова останній тиждень надто захопилася лікуванням, і я сам винен.

– Тобто?

– З’їв у гостях пересмажене. Знаєте, як воно тепер буває. Смакувати особливо нема чим. Аж тут іменинник роздобув свіжини, подали шкварки. Захопилися всі, а я потім уночі не міг спати. Різало, пане Кошовий, мов бритвою. Чи пекло, не розбирав до пуття. Словом, пані Віхурова перелякалася, забігала, почала щось із чимось там мішати. Висипало два дні тому. Боюся розчухати. Люди подумають – зараза, – і тут же, без переходу, повернувся до обірваного: – Нині ваш випадок не той.

– Що ви маєте на увазі?

– Захар Ладний, чиєю долею ви так переймаєтесь, дійсно вбивця.

– Маєте докази?

Віхура пошкріб нігтями правиці кисть лівої руки.

– Знаєте, іншому за будь-яких обставин ніколи б цього не показав. Та й вам до війни і, гм, певних подій, які нам довелося пережити разом два роки тому, розкрив не відразу. Зараз дозволю собі це, аби ви, пане Кошовий, не витрачали свого та мого часу даремно.

Відсунувшись від столу, комісар відчинив закриту на ключ шухляду. Звідти видобув теку з цупкого картону, розпустив шворки, вийняв і поклав перед Климом зіжмаканий, та потім старанно розправлений аркуш.

Ось він, лист, згаданий Гірняком!

Кошовий пробіг очима написане.

Зачепився за прізвище жертви, потім перечитав голосно:

– «Мене, нас із тобою, наше майбутнє спочатку зрадив, а потім – розтоптав, знищив підлий Косацький». Далі лист обривається. Відомо, хто писав?

Замість відповіді комісар виклав поруч ще один, цього разу – рівненький аркуш з гербовою печаткою.

Писане українською.

Стисла автобіографія Захара Ладного.

– Думаю, ви розумієте, для чого ми попросили стрільця написати це.

Задля певності Віхура тицьнув пальцем спершу на лист, потім – усередину офіційного аркуша, далі – знову на лист.

– Той самий почерк.

– Бачу. Ідентичний, – визнав Клим. – Хоч я не фахівець із графології. Але погодьтеся, трошки знаюся на досудовому слідстві.

– Що ви хочете сказати?

– Неозброєним оком доведено – ось цей незакінчений лист писав Захар Ладний. Проте він не може бути доказом того, що стрілець убив інженера.

Віхура підтягнув лист до себе, машинально розправивши, вдягнув окуляри.

– Читаємо: «Я зроблю це, і вже ніхто мене не зупинить». Далі – про біль від зради і постріл як єдиний спосіб той біль подолати. Нарешті, процитоване вами про зраду Косацького. Мотив очевидний.

– Але це – лише незакінчена сповідь. Намір, пане комісаре. Я щодня хочу звести з кимось рахунки й навіть кажу це іноді вголос. Проте жодна неприємна й ворожа мені людина від такого не помирає.

– Ви записуєте свої наміри? Може, ще й обговорюєте їх з пані Магдою?

Віко сіпнулося.

– Пане комісаре, з вашого дозволу – йдеться не про мене. Тим більше – не про моє особисте життя.

– Перепрошую, не мав наміру якось образити пані Богданович. Ви чудово знаєте, як я ставлюся до неї.

Клим кивнув, приймаючи вибачення:

– Коли вже вирішили порівнювати… У мене трошки інший, як кажуть лікарі на Кульпаркові, психотип.

– Інший ніж у кого?

– Ми тут ніби про Захара Ладного говоримо.

– То ви його знали особисто?

– Ні. Прорахувати тип такої людини нині досить просто. Дивіться, – стиснувши кулак, Кошовий відігнув великого пальця. – Вбивство через ревнощі, іншого мотиву нема…

– Чекайте-чекайте, ви ж щойно натякнули – Ладний узагалі не причетний!

– Я сказав: лист не доказ, – уточнив Клим. – Та підемо від того, що наш герой – таки вбивця, – він поворушив великим пальцем. – Захар ревнував Оксану… як її…

– Антонів.

– Так, Оксану до свого товариша, інженера Олеся Косацького. Мав на те підстави, бо тому пощастило з дівчиною більше, ніж йому, герою війни. Де-факто, пане комісаре, наш Ладний здобув свою особисту перемогу на фронті, проте отримав удар у спину в тилу. Тож переможцем себе не вважає. Воїн вважає щасливого суперника зрадником. Ось вам типова ситуація, таких від створення світу виникало море, і я не перебільшую зараз. Згодні?

– Та згоден, – Віхура почухав долоню.