Андрій Кокотюха - Втікач із Бригідок

– Я назвався – Роман Гірняк.

– Здається, читав кілька ваших публікацій в «Українському слові».

– Не лише там.

– Різкувато пишете.

– Інакше ніяк. Тепер час радикальних заяв і не менш рішучих дій.

Магда відчувала себе зайвою між двома чоловіками. Та не збиралася зі світським виразом обличчя залишати їх під виглядом, ніби справді має зараз якійсь невідкладні справи. Замість того кивком запросила гостя пройти до кімнати, зачинила за ним двері, стала поруч із Кошовим. Даючи тим самим зрозуміти: без її участі тут нічого не відбувається.

– Ви знайшли мою адресу і примчали рано в неділю, – повів далі Клим. – Я, на вашу думку, маю зриватися з місця й когось рятувати. Саме я, – він тицьнув себе пальцем у груди. – Хоча є поліція, військова комендатура, загалом – більш впливові й значимі персони. То в чому справа?

– Ви – адвокат.

– Не практикую.

– Знаю. Але ви – наш адвокат, пане Кошовий. Ви представляєте інтереси української суспільності й певною мірою репрезентуєте її.

– Це моя громадянська позиція, пане Гірняк. До чого тут адвокат?

– Бо самої позиції не досить, аби витягнути з тюрми Захара Ладного.

Смикнулося віко.

– Того самого? Стрільця, героя Бережан?

– Його арештували за вбивство. Вчора ввечері, пане Кошовий.

Клим і Магда перезирнулися.

У її погляді побачив не так подив чи цікавість, як нерозуміння. Машинально похлопавши себе по боках і намацавши цигарки чомусь не в правій, а лівій кишені халата, Кошовий витягнув сигарету, розім’яв у пальцях, пошукав очима і знайшов на письмовому столі сірники. Магда випередила бажання, сама подала йому коробку.

– Треба переходити на тютюн, – сказав Клим, прикурив, випустив дим убік. – Селяни продають. Фабрика у Винниках [14] Фабрика у Винниках – тютюнова фабрика у Винниках, передмісті Львова. До 2014 року була лідером у виробництві цигарок по Східній Галичині. Головне приміщення постраждало під час російської окупації. після пожежі не така потужна. Французькі непогані, та все ж коштують грошей.

– Хіба тютюн задарма?

– Дешевший, пане Гірняк. Під час війни це важливо.

– Ви не почули, пане Кошовий? Я про людину, ви – про тютюн.

Тим часом Магда принесла попільничку. Взявши вільною рукою та збивши в неї попіл, Клим, мить подумавши, прилаштував туди ж «голуазину». Провів рукою по лицю, струснув головою.

– Я ще не прокинувся, пане Гірняк. Ось у чому справа. Новина прикра, хоч Ладного особисто не знав.

– А я навіть не знаю, хто це, – вставила Магда.

– Ви, пані Богданович, навряд чи цікавитесь українським життям Львова. Тому й газет не читаєте.

Це прозвучало різкувато. Вираз Климового обличчя негайно все пояснив Гірнякові, він швидко виставив правицю:

– Ні-ні, перепрошую, зовсім не хотів вас образити…

– Але заговорили польською, – сухо сказала Магда. – Українську я розумію так само, як німецьку й французьку. Навіть змогла вивчити трохи російську.

– Ви праві, – Кошовий знову затягнувся. – Він правий, Магдо. Ти справді не читаєш українських газет.

– Це погано?

– Не так, щоб дуже, – Клим посміхнувся кутиком рота. – Просто аби ти читала, наприклад, «Українське слово», куди дописує пан Гірняк, ти б зрозуміла: у нього стиль такий. Манера – рубати з плеча. Він вважається радикалом…

– Момент! – гість клацнув пальцями. – Помірним радикалом!

– Такі бувають? – брови Магди стрибнули догори.

– Це самовизначення, – пояснив Клим. – Він справді неповторний. Принаймні, таких дуже мало. Тож дописи Романа Гірняка цінуються й користуються попитом у різних редакторів. Щоправда, дедалі менше.

– Цензура, – кинув Гірняк.

– Під час війни – виправдано.

– Ви виправдовуєте цензурні нападки влади на українські видання?

– Я нічого не виправдовую. Я пояснюю, чому редакції можуть і вже мають проблеми через окремі ваші публікації. Ви недавно виступали на одному зібранні й зачитали свою статтю про Захара Ладного. Її заборонили до друку, бо в тому, що герой війни не має роботи й животіє в притулку, ви звинуватили владу, починаючи від президента міста.

– Хіба не так? – стрепенувся гість.

– Ладний без роботи, бо не хоче її мати, – відрізав Кошовий. – Я поважаю його військові заслуги. З великою симпатією ставлюся до корпусу січових стрільців. Але герой війни міг би поводити себе скромніше.