Андрій Кокотюха - Втікач із Бригідок

Тож коли змушена була терміново залишити Чернівці через раптову смерть благодійника, була задоволена відчуттям повної свободи попри необхідність переховуватися. З Богдановичем вона збиралася почати нове життя, й в ньому Магда не бачила місця стоянню біля плити. Начальник поліції мав прислугу, котра готувала, але деколи замовляв обіди в ресторанах, також у вільний час запрошуючи дружину на вечерю. Але самих Богдановичів запрошували куди частіше, і Магда відвикла від кухні, залишивши для себе хіба варіння й подавання Густаву кави чи заварювання чаю.

Перебравшись у «Жорж», вона отримала можливість їсти там же, у ресторані, під настрій посилаючи покоївку приносити сніданок, обід чи вечерю в апартаменти. Проте ресторанів та кав’ярень у її подальшому житті стало значно більше, тож про кухню Магда взагалі забула. Нагадала навички куховарства війна, бо обставини змусили саму себе обслуговувати. Іронія полягала в тому, що готувати Магда справді вміла, та коли виникла така потреба, зникли продукти, з яких можна було зробити хоча б щось пристойне. А потім Кошовий врятував її від росіян, викравши з боєм із «Жоржа», вони якось дуже природно, ніби до цього все йшло, стали парою, і хоч не хоч жінці довелося взяти на себе якщо не всі домашні турботи, то більшу їх частину.

На щастя, Климентій виявився не примхливим, та й зважав як на війну, так і на їхню обопільну зайнятість. Ранком звик до канапок із кавою, в обід завжди чимось перебивався в місті, а вечерею не переймався. Накриє – добре, не накриє – подбає про себе сам. Магду такий стан речей цілком влаштовував, і вона іноді навіть сама хотіла щось таке приготувати. Нагода випадала двічі, всякий раз – на Різдво. Не переймаючись питаннями віри аж так гостро й принципово, Кошовий відзначав із нею католицьке, а Магда нічого не мала проти святкування з ним православного Різдва Христового. Навпаки, під час війни взагалі мало свят, а тут вони мали відразу на два більше. Тож Магда старалася, використовуючи всі можливості чорного ринку, котрий буяв і давно замінив собою легальну торгівлю.

Але нині був звичайний день, хоч і остання неділя вересня. Тож вони збиралися обійтися традиційними вже канапками з печінковим паштетом, хлібом із маргарином та кавою – Кошовий десь роздобув не бридкий ерзац, а справжні зерна. Їх лишалося обсмажити й змолоти в млинку. Цю місію здебільшого виконував Клим, не особливо ремствуючи. Та нині нехай поспить, Магда взялася за справу сама.

Вона саме поставила джезву на спиртівку, як у двері постукали.

Помішавши каву й лишивши кипіти, Магда щільніше запахнула халат. Перетинаючи кімнату, глянула на себе в дзеркало й поправила зачіску. Перукарі тепер були рідкістю, і ті, хто мали можливість, записувалися до майстрів у чергу заздалегідь. Аби не сумувати за втраченими можливостями, вона погодилася на коротшу, ніж завжди, стрижку, і тепер наводила лад на голові звичайним черепаховим гребенем. Кивнувши своєму відображенню, Магда відчинила і впустила невисокого лисуватого пана, чию проплішину, схожу на тонзуру, прикривала ярмулка. Він був у піджаку, камізельці й штанях, і весь одяг на ньому висів, ніби чоловік убрав чуже. Хоча насправді він носив свій одяг, просто за останні два роки дуже схуд.

Домовласника Веслава Зінгера вона пам’ятала череванем, який постійно пітнів і від цього ніяковів, витираючи краплі хусткою. Ось і зараз тримав її в руці, нервово жмакаючи.

– Добрий ранок, пані Магдо.

– Добрий, пане Зінгере, – кивнула вона, відчуваючи, з чим той прийшов.

І не помилилася – він почав уже без звичних у таких випадках передмов.

– Чи можу я говорити з паном Кошовим?

– Він ще спить. Я б просила, коли ваша ласка, не турбувати його.

– Тоді поговоримо з вами. Ви теж тут мешкаєте вже трохи більше року, й це для мене… для нас із пані Зінгеровою велика честь.

– Що саме?

– Надати притулок пані Богданович…

– Я не в притулку, – трохи різче, ніж хотіла, перервала його Магда. – Навряд чи вам треба пояснювати, чому я тут оселилася. І, між іншим, міняти помешкання поки не збираюся. Це до питання про згадану вами честь.

Зінгер зняв ярмулку, витер зволожілу лисину, повернув убір назад, старанно поправив, аби трималася точно на маківці.

– Дуже перепрошую, якщо дозволив собі зайвого, пані Магдо. Повірте, я не хотів…

– До справ, пане Зінгере.

Домовласник потягнув носом повітря:

– Невже справжня кава? Розкіш у наш час.

– Так, дякую, що нагадали. Момент, я зараз повернуся.