Юрій Сорока - Іменем сонця

Після того як непроханий гість зник, минуло кілька хвилин, і Семен навіть почав вважати, що помилився, коли в сінях знову почувся рух і у двері постукали. Цього разу значно галантніше.

– Хто такий?!

У відповідь жодного слова, а за мить знову стукіт.

– Увійдіть! – Семен упіймав себе на думці, що даремно вигнав посланця. Можливо, й справді відбулось щось важливе? Втім, він завжди з повагою ставився до бажання сторонніх побути наодинці й вимагав такої поваги до власних бажань. Але… Невже сам каштелян?

Так, це був каштелян. Середнього зросту товстун років шістдесяти, у шитому золотом кармазині, з пишними сивими вусами. На голові насунута майже на очі боброва шапка. Маючи за спиною двох озброєних мушкетерів, навпроти Семена стояв Анджей Ґурський. І хоча поважний сенатор сейму і управитель ключової фортеці південного кордону Речі Посполитої намагався виглядати так, як належить особі його статусу, Семен одразу ж помітив, що той перебуває у вкрай розгубленому стані.

– Дозволиш? – зиркнув каштелян на Семена. – Чи, можливо, виженеш, як вигнав мого посланця?

– Прошу вибачення, сенаторе, – Паливода зрозумів, що слід розрядити ситуацію. – Можливо, я не надто гарно повівся з вашим служником, але маю на те причини…

Анджей Ґурський стомлено здійняв руку, немов захищаючись від потоку слів. Він стяг з голови шапку, розстебнув застібку киреї і без запрошення сів на один зі стільців. З грудей у нього виривалось важке дихання, яке часто супроводжує людей його комплекції.

– До біса реверанси, Ольховський, – сказав, дещо відхекавшись. – Не до них. Я надто старий для речей, які раптом упали на мою голову. Хоча ніхто не зможе сказати, що я застарий, аби зайняти своє місце у шерензі гусар. Пані Беата, моя дружина, вважає, що це не так. Вона наголошує, що ризикувати життям у битвах мають молоді. А я віддав молодість королівській службі й тепер маю пожинати плоди своєї служби. Саме тому я стою на чолі такої фортеці, як Кам’янець. Як вважаєш, вона має рацію?

Семен знизав плечами.

– З вашою дружиною важко не погодитись, – ска- зав він.

– Але я не погоджуюсь! Те, що мушу пережити тут, зведе мене в могилу скоріше, аніж ворожі клинки.

– Справді?

Ґурський вдав, що не помітив іронії.

– Маю до тебе справу, подобається тобі це чи ні, – сказав він.

Семен випустив мале кілечко тютюнового диму.

– Настільки нагальну, що ясний пан був змушений шукати мого товариства у таку пізню годину?

– Саме так. Справа не терпить зволікання.

Семен зітхнув.

– Власне, не знаю, чи спроможний допомогти, – сказав він. – Вранці я збираюсь покинути Кам’янець.

Від погляду, яким зміряв Семена Ґурський, стало зрозуміло, що його плани відрізняються від планів каштеляна докорінним чином. Він повернувся до супроводжуючих мушкетерів і помахом руки видалив їх за двері. Після цього поглянув на Паливоду.

– Ольховський, я прожив довге життя і бачив досить багато поганого. Але подібного не бачив у своєму житті ніхто з живих. Сам диявол покинув пекло і розпочав творити свої нечестиві діяння зовсім поруч! Ти маєш допомогти мені!

Каштелян наблизився настільки, що Семен міг розрізнити сорт вина, який той вживав під час вечері.

– Чому саме я? – запротестував він і спробував відсторонитись.

– Тому, що я тебе прошу, чорт забирай! Ольховський, я не часто прохаю. Але коли прохаю, мені не відмовляють! Цьому є безліч причин. І одна з них – золото. Багато золота.

– Золота багато не буває, – спробував пожартувати Паливода.

– Але буває забагато теревенів. Ольховський, ти шляхтич, і я не зможу покарати тебе так, як караю своїх жовнірів. Але зіпсувати життя я здатен. І зараз саме той час, коли я готовий на все. Тож будемо розмовляти чи ускладнимо один одному життя?

Семен роздумував лише коротку мить. Сперечатися з головним чоловіком у Кам’янці він наміру не мав. Крім того, швидко зрозумів, що гостя просто так не позбутись. Він піднявся з фотелю, підійшов до вікна. Відчувши спиною холодний камінь підвіконня, поглянув на Ґурського.

– Готовий вислухати вас, сенаторе.

Каштелян відкашлявся. Семен помітив, що руки у нього тремтіли.

– Випити маєш? – відкинувши манери, сказав Ґурський.

– Але піст, ваша ясновельможність…

– Не патякай!

– Знайду.

За хвилину на столі стояла плетена сулія з вином, а каштелян, відпивши не менше половини вмісту чималенького срібного кубка, засопів ще сильніше.

– Чорт забирай, Ольховський, я не у тому віці, щоб такої днини долати сімдесят верст. І не у тому віці, щоб дивитися на речі, на які змушений був споглядати! – видихнув він.