Юрій Сорока - Іменем сонця

За півгодини усе було скінчено. І хоч цей час здався Дубровицьким вічністю, зрештою вони змушені були визнати, що лікар справді виявився гідним своєї слави. Швидко вправивши кістки, він наклав пов’язку і на завершення напоїв малого Петруся трав’яним настоєм. Хлопчик мляво схлипував близько чверті години, але врешті заснув. Леві ретельно вимив руки і вийшов у їдальню, де на нього очікували знервовані Януш та Ірена.

– Все буде добре, панове. Зараз йому потрібен лише відпочинок. Ви коли плануєте повертатись назад?

Януш Дубровицький хотів щось відповісти, але не встиг. З вітальні почулось рипіння дверей, завивання вітру і притишені голоси. Господар попросив вибачення і вийшов. За хвилину повернувся і розвів руками:

– Панове, обставини змінились. Надворі зірвався вітер, і ваш кучер доповів, що коням потрібна їжа й тепла конюшня. Інакше вони навряд чи зможуть здолати зворотний шлях.

– Але ми не можемо додавати вам незручностей, – розгублено сказала Ірена.

Лікар з усмішкою похитав головою:

– Ніяких незручностей, ясні панове. Доведеться вам ночувати у моєму негустому помешканні. Дитині потрібен спокій, та й ваші люди надто втомлені. Кидатись у зворотний шлях було би верхом нерозсудливості. Про коней і слуг подбають, а вас запрошую повечеряти. Маю надію, ранком шлях до Кам’янця буде здолати значно простіше.

Януш Дубровицький зітхнув. Як ревний католик, він був не у захваті від перспективи ночувати в помешканні іудея. Але альтернативи не існувало. Зрештою, він тут заради свого сина. А це найголовніше.

– Ми вдячні тобі, – мовив пан Януш і зітхнув ще раз. – Я за все розрахуюсь.

Лікар поглянув на гостей своїми розумними очима і хитнув головою:

– Гроші потім. Я дам наказ подавати на трьох осіб.

– Я вдячна вам, лікарю, – втрутилась у розмову Ірена Дубровицька. – Але я не голодна. Побуду з Петрусем.

– І отримаєте мою рішучу незгоду, – м’яко, але наполегливо заперечив Леві. – Хлопчик спить, а вам потрібно підкріпити свої сили й заспокоїтись.

Вечерю кухар приготував на найвищому рівні. Це повинен був визнати навіть Дубровицький, який швидко зняв напруження за допомогою кількох кубків угорського. А пані Ірена майже нічого не їла і увесь час мовчала. Слуга вже подав десерт, коли у двері постукали.

– Йозефе, друже, поглянь, хто прийшов, – звернувся Леві до служника.

Останній, кивнувши головою на знак розуміння, вийшов з кімнати. Швидко повернувшись, щось прошепотів на вухо господарю.

– Це по вашу душу, молодий чоловіче, – поглянув Леві на Януша Дубровицького. – Вейз мір, що за люди? Невже не можна залишити у спокої чоловіка у такий вечір?

– Що трапилось? – насторожилась пані Ірена.

– Мені доповідають, що до вас прибув посланець війта. У нього зараз перебуває хорунжий його ясновельможності, пана гетьмана литовського. І він чомусь терміново бажає з вами зустрітись.

Пан Януш відклав виделку.

– Чорт забирай, зовсім вилетіло з голови!

– У чому справа, любий? – Пані Ірена відверто нервувала.

– Нічого особливого, кохання моє, – Дубровицький встав з-за столу. – Дякую за вечерю. Маю на короткий час вас покинути. Службові справи. Я швидко повернусь.

Вийшовши у сіни, Януш Дубровицький прийняв з рук слуги опанчу, шапку і піхви з шаблею. Швидко одягнувшись і почепивши зброю, поглянув на посланця.

– Я готовий, жовніре, веди.

– Коні очікують, ваша милість.

Обидва швидко збігли сходами з ґанку, пройшли подвір’ям, яке вкривалось чистою сніговою ковдрою, і сіли на коней. За мить опинились серед натовпу піших і комонних містян, які поспішали у своїх справах. Януш Дубровицький спершу навіть здивувався кількості перехожих.

– Що тут роблять усі ці люди в таку паскудну погоду? – запитав він у жовніра.

– Сьогодні базар, – байдуже знизав плечима той і підігнав коня.

Пан Януш поспішив за посланцем і скоро зник у натовпі. На відміну від тихого передмістя, тут люд вирував. Неподалік знаходилась ринкова площа, гостинний двір і кілька шинків. Тож мешканці Сатанова, готуючись зустріти щедрий вечір за столами, що мали ломитись від наїдків, поспішали на ринок і з ринку. Біля одного з шинків хрипкими голосами виспівували кілька п’яненьких жовнірів, а конюші з гостинного двору порались біля коней постояльців. Мить, і все це залишилось позаду. Десь попереду на пана Януша очікував хорунжий, якому він мав доповісти про потреби фортечної артилерії Кам’янця, але геть про нього забув після нещастя, яке спіткало його первістка. Вітер завивав серед голого гілля дерев і бавився поземком на вкритих кригою вулицях. Темніло. У сутінках ніхто не помітив високу постать у шкіряному плащі з відлогою, яка прослизнула у хвіртку, що її не зачинив за собою пан Януш.