Юрій Сорока - Іменем сонця

Януш Дубровицький повернувся до господи лікаря за годину. Біля воріт віддав коня провіднику, дочекався, доки той поїде, і постукав у ворота. Відповіді не було. Темрява уже встигла поглинути містечко, яке зручно розташувалось серед громаддя засніжених Товтр. Людей значно поменшало. Світились лише смолоскипи біля воріт гостинного двору, а також закіптюжені вікна шинків. Ландскнехти біля міської брами неспішно походжали, несучи свою одноманітну службу. Пан Януш постукав ще раз і лише цієї хвилини помітив, що хвіртку не замкнено. Він зайшов на подвір’я. Здалеку, від конюшні, де кучер з форейтором чистили і годували коней, було чути тихе іржання й голоси. Браму конюшні зачинено зсередини, щоб не напускати холоду. На дворищі ані душі. Дубровицький чомусь насторожився і поспішив до будинку.

Двері були відчиненими навстіж. Пан Януш кілька секунд дивився на них, відчуваючи, як у його душі наростає неясна тривога. Залишити відчиненими двері у тріскучий мороз не могли без ґрунтовної на те причини. Нарешті наважився і зайшов у приміщення.

Темрява. Вона огорнула його, хоча під час минулого візиту кімнати, коридори і вітальня будинку були освітлені досить яскраво – слуга свічок не шкодував.

– Ірено! Кохання моє, з тобою усе гаразд? – покликав пан Януш.

У відповідь – жодного слова, лише легкий шурхіт десь неподалік.

– Пан Леві!

Януш Дубровицький вдарив кресалом, підпалив трут і відшукав на підлозі поламану свічку. Срібний канделябр, у якому вона знаходилась раніше, лежав поряд. Освітлюючи собі дорогу, швидко минув вітальню і по черзі почав заходити до кімнат. Перше, що кинулось у очі, був повний безлад, який панував у будинку. Меблі хтось нещадно потрощив, скрині з майном перевернуті, а домашні речі розкидані на підлозі. Він не міг зрозуміти, що відбулось, але з кожною секундою серце все більше стискалось від недоброго передчуття.

Передчуття не обдурило.

Першим, кого Януш знайшов, був старий Йозеф, який прислуговував їм за вечерею. Лакей лежав посередині невеличкої кімнати серед купи простирадл і подушок, у калюжі темної крові. Вишита золотом ліврея була розірвана і також залита кров’ю. Дубровицький відчув, як руки йому дрібно затремтіли. Він повільно наблизився. У тому, що перед ним лежить труп, сумнівів бути не могло – обличчя убитого встигло пожовтіти, а риси загостритись. Але навіть не це скувало крижаним страхом королівського жовніра, який за своє життя встиг побувати у боях і бачив смерть на власні очі. У трупа було розрізано живіт, а нутрощі лежали на підлозі.

– Що тут відбувається? – вигукнув пан Януш і сам злякався свого голосу.

У відповідь – тиша.

Наступним Януш знайшов Леві Сатанівського. Лікар знаходився посередині кімнати, де вони вечеряли, поряд з перевернутим столом і розкинутим у безладі посудом. Його сива борода, одяг, все навколо було залите кров’ю. Як і у попереднього убитого, живіт Леві ніс на собі сліди кривого розрізу, з якого було видно нутрощі.

– Ірено! Петрусю! – несамовито заволав пан Януш і кинувся далі.

Дружину він знайшов ще живою. Скоріш за все вона намагалась утекти від убивць у ту мить, коли ті були зайняті Леві Сатанівським. І, природно, побігла у кімнату, де поклали у ліжечко її сина. Спробувала хоч якось захистити його і себе.

Їй це не вдалося.

Відчуваючи, як волосся на його голові заворушилось, Дубровицький закам’янів.

Ірена лежала біля того самого ліжечка. Шурхотіння, яке він чув, створювала вона. Жінка билась в агонії, але тепер, помітивши його, схлипнула.

– Януше, він… Я не змогла… Він…

– Ірено, мила…

Дубровицька зойкнула і затихла. Смерть нарешті змилувалась над нею, і лише струмок крові повільно малював собі доріжку білосніжною шкірою підборіддя. Тією шкірою, яку пан Януш так любив цілувати. Поглянувши у ліжечко сина, шляхтич уже нічого не відчув. Він якусь мить дивився на закривавлене дитяче тільце з розрізаним животом, після чого знепритомнів і гепнувся на підлогу.

Семен Паливода відклав книжку, яку читав протягом дня, поглянув на освітлені смолоскипами вежі старої фортеці за вікном і замислився. Він не звик до метушні великого міста, хоча й протягом певного часу вважав її досить кумедною. Усі ці сповнені розуміння власної важливості шляхтичі навколо, натовпи міщан, що бродили бруківкою вулиць у лише їм відомих справах. Гамір ринку, крики купців і пісні українською, польською та вірменською, що лунали з численних пивниць. Французька і голландська мова ландскнехтів з фортеці, які теревенили з міщанками, не утруднюючи себе вивчанням інших мов… За життям Кам’янця Семен спостерігав з цікавістю кілька тижнів. Місто навіювало певні аналогії з Вавилоном, якби останній за велінням вищих сил було перенесено у скелястий каньйон Смотрича. Потім цікавість минула. Натомість прийшла важка нудьга. Паливода уже жалкував, що вирішив залишитись у місті на зиму. І хоч рішення було, певною мірою, вимушеним, сидіння в чотирьох стінах оптимізму не додавало. Душа просилась на волю, на Запоріжжя. На матінку Січ, яка залишилось поза межами досяжності Семена Паливоди від часів щедрого на гарячі тони жовтня. І ось тепер він тут. Різдво минуло і почалась та частина зими, котру не любить ніхто. А Семен Паливода, схоже, застряг надовго. Принаймні запорожці, яких він напередодні вгощав у шинку на ринковій площі так щедро, ніби зустрів рідних братів, натякали саме на це. Вони їхали у Волощину з листом кошового отамана, і їм довелось нещодавно перетнути Дике Поле. Козаки розповіли Семену про велику кількість вовчих зграй навколо шляхів, а також про напади хижаків і навіть жертви таких нападів. Тож коли, підвипивши, Паливода заявив, що найближчим часом вирушає на Запоріжжя, братчики похитали головами.