Юрій Сорока - Іменем сонця

Мешика боязко підняв голову і оглянув мерців, які оточували його тісним колом. Дивно, але він все ще не міг звикнути до них. Спочатку у джунглях, серед задушливого запаху гниючих рослин. Потім на кораблі, серед океану. Нарешті у вкритих снігом лісах… Вони приходили й вимагали приєднатись до них. Змінювались лише обличчя. Це були обличчя тих, кого він обрав нещодавно. Але усі вони вимагали одного. Колись він вчинить так, як вони вимагають. Але не цієї миті.

– Ні! – Мешика рішуче похитав головою. – Занадто рано.

– Ти знаєш, – знову зашепотіли холодні вуста кожного. Тим самим голосом, який не давав йому спати уже багато днів.

– Ти знаєш…

– Ви мене не зупините! Я повинен повернути сонце!

– Ти один з нас…

– Нізащо! – Мешика відчув, що ним оволодіває божевільний сміх. – Ви лише мерці, лише мій дарунок сонцю! Ви не змогли мене зупинити, коли були живими, не зупините й зараз! Ви нікчемні тіні! І зникнете, коли повернеться сонце!

– Ти один з нас… – вперто повторював голос. – Ходімо, адже це так просто…

Мешика відчув, що його тіло дрібно тремтить. Потрібно було тягнути час. До світанку залишилось зовсім недовго. Але до того, як обрій на сході почне сіріти, він не покаже їм своєї сили. Він демонструватиме слабкість. Лише це допоможе перемогти. Здаватись слабким і жалити несподівано. Так, як він чинив із живими. Саме так переможе і мертвих. Адже вони хочуть бачити його поряд із собою. Вони вважають, що так зможуть повернути те, що він забрав у них. Не розуміючи, що ця річ уже належить сонцю, а Мешика – лише той, кому доручено виконати волю великого бога.

– Досить! – кричав він, а мерці з розсіченими животами простягали до нього руки і шепотіли:

– Ходімо…

– Я більше не можу цього терпіти!

– Ти сам обрав, – промовляв до нього голос. – Це твій вибір. Але ти мусиш закінчити шлях.

– Ні! Зараз не час! Я маю зібрати врожай!

– Ходімо… – повторював голос.

– Залиште мене!

– Ходімо…

Видіння Мешики продовжувались безкінечно довго. Здавалось, він відчуває холод кожного з мертвих тіл, так близько від нього вони знаходились. Здавалось, він божеволіє від запаху крові й гниючої плоті. Тож ось-ось здатен вчинити те, що вони вимагають вчинити.

Припинити власні страждання.

Мешика знайшов під плащем руків’я ножа. Він висмикнув зброю з-за пояса й почав роздивлятись у місячному сяйві. Клинок з обсидіану виблискував чорним глянцем у мороці, а пальці відчули зручний вигин дерев’яного руків’я. Дивлячись на ніж, Мешика раптом зрозумів, що готовий здійснити те, до чого його підштовхують мерці. Він довго дивився на темний камінь клинка. Потім поклав на руків’я другу руку, а вістря спрямував собі у живіт.

Це дуже просто. Кілька хвилин, і більше вони його не здоганятимуть. І навіки вщухне те трикляте: «Ходімо…»

– Не будь жорстоким до мене, Іцлі, – прошепотів Мешика. – Зроби це без болю.

Він уже готовий був ударити себе, коли його очі поглянули на схід. Тієї ж миті хвилини слабкості залишились позаду і прийшло чітке розуміння.

Він повинен залишатись живим, доки не закінчить місії. Не більше й не менше.

Мешика застромив ніж за пояс і скочив на рівні.

– Ви мене не примусите!

У відповідь мерці поволі почали стискати коло, простягаючи до нього свої страшні руки.

– Ти один з нас… – шепотіли вони.

– Ні!

– Ти сам обрав, прийми й кару!

Мешика поглянув над головами нежиті, що оточувала його темними рядами, і побачив постать того, кого боявся побачити найбільше. Перед ним знаходився володар підземного світу Міктлантекутлі. Постать бога, схожа на скелет людини з палаючими червоним сяйвом очима, була вищою удвічі за кожного з мерців, що оточували Мешику. На його плечах сиділи незмінні супутники володаря царства мертвих: кажан, павук і сова. А сам він був мороком, що темною плямою зіткався на тлі місячного сяйва. Мешика затремтів дрібно й боязко. Тепер він знав, що йому не утекти. Мерці наближались. Незабаром холодні руки торкнулись його тіла, почали рвати плащ, стягли з голови відлогу. Мешика спробував мляво відбиватись, але за мить усе попливло перед очима, і він майже поринув у безодню, яка не містила образів і звуків. З останніх сил рвонув з-за пазухи пакунок і, розвернувши закривавлене ганчір’я, високо здійняв угору долоню, на якій лежало людське серце.

– Ось твоя жертва, сонце! – з усіх сил заволав він. – Візьми її!

Коли свідомість повернулась, залишились лише тиша і холод. Розплющивши очі, Мешика побачив себе посередині великої засніженої галявини. Навколо нікого не було. Він похапцем звівся і розпочав діяти. Насамперед виламав кілька сухих гілок і вторував у снігу невеликий майданчик для вогнища. Поламав дрова на короткі цурпалки, притрусив зверху шматками сухої кори й тремтячими руками намацав у кишені кресало. За кілька хвилин вогнище, перетворившись із перших несміливих язичків на багаття, горіло, зігріваючи Мешику. Він зачекав ще трішки, після чого взяв серце у зігріті долоні й обережно поклав у полум’я. Сам застиг над вогнем, здійнявши руки вгору. До сонця, яке підвелось над небосхилом й іскрилось у паморозі на вітах ялин. З вуст Мешики лунав спів, подібного до якого ніколи не чули мешканці вкритого сніговими заметами Поділля. А постать страшного Міктлантекутлі залишилась нічним жахом у минулому.