Юрій Сорока - Іменем сонця

– Я буду готовий за п’ять хвилин, – хитнув головою Семен.

Ґурський піднявся з крісла, допив вино і гепнув кубком об стіл.

– Я знав, що ти зрозумієш мене, Ольховський. Такі речі не повинні залишатись без покарання. Коні готові, виїздимо негайно.

– Ви теж їдете?

– Так.

– Але ви вже здолали сімдесят верст. Можливо, варто відпочити? – запропонував Паливода.

– А… який там відпочинок! – змахнув рукою сенатор і одягнув на обличчя вираз цілковитої самопожертви. – Міг би зачекати на тебе у Сатанові. Але від початку був упевнений, що ти виставиш мого вісника за двері. Поквапся.

Укутані щільною сніговою ковдрою Товтри над ледь помітною після минулої заметілі лісовою дорогою починали бовваніти у мороці похмурого світанку. Важка ніч, під час якої передовий дозор вказував шлях загону за допомогою смолоскипів, залишилась позаду. Морозний ранок фарбував лати жовнірів білою памороззю, а від дихання коней і людей над дорогою здіймалась імла. Навколо майже розвиднилось. Саме тоді від голови валки, де їхали драгуни міської сторожі, долетіли стривожені голоси й іржання коней. Кучер, що правив каретою, натяг поводдя і розкотисто гукнув:

– Тпр-р-р-у!!! Стояти, малі!

Карета проїхала ще кілька футів і зупинилась. Анджей Ґурський, який знаходився поряд із Семеном у салоні, витяг шию, намагаючись з’ясувати причину зупинки.

– Що там, чорт забирай?! – гукнув він до кучера.

– Не можу знати, ваша ясновельможносте, – відповів кучер. – Зупинились.

– Сам бачу. Дізнайся чому.

Кучер зіскочив з козел і хотів бігти уперед, однак швидко зметикував, що у цьому немає потреби. Від авангарду від’єднався комонник і погнав коня у напрямку карети, у якій їхали Ґурський і Паливода. Наблизившись, застиг у нерішучості.

– Чому стоїмо? – роздратовано запитав у нього каштелян.

Замість відповіді жовнір налякано повернувся у той бік, звідки приїхав, і похитав головою. Семена здивував вираз розгубленості, який зовсім не пасував людині у військових обладунках.

– Ваша ясновельможносте, там… – нарешті тремтячим голосом вимовив драгун.

– Що відбувається?! – розходився каштелян. – Чому зупинились?! Бачить Бог, з мене досить на сьогодні поганих новин!

– Ви повинні поглянути! – жовнір вказав рукою. – Здається, там відбулось убивство…

– Що?! Що ти верзеш?!

– На шляху тіло людини.

Семен без зайвих слів вискочив з карети й за хвилину був біля заметених снігом кущів, поблизу яких стовбичили люди каштеляна. Обережно ступаючи по глибокому снігу, наблизився. Картина, що її побачив, перевершила навіть ту, яку уявляв собі мить тому. Оточений схвильованими жовнірами, біля дороги у калюжі крові лежав чоловік. На убитому не було верхнього одягу, лише спідня білизна. На грудях і животі білизну було розрізано, живіт розпорото, а поряд лежали нутрощі потерпілого. Судячи з того, що тіло повністю задубіло на морозі, труп знаходився тут не менше кількох годин.

– Господи, що тут відбулось? – перелякано зашепотів чиїсь голос.

– Людина не здатна на таке! Сам диявол виліз із пекельних глибин і убиває перехожих! – кинув інший жовнір, і одразу кілька голосів зашепотіли молитви латиною і слов’янською. Голоси декотрих помітно тремтіли. Було дивно спостерігати, як кремезні, заковані в обладунки й озброєні чоловіки, поводять себе на кшталт купки переляканих овець.

– Панове! – намагаючись не підвищувати голос, підняв руку Паливода. – Зберігайте спокій. Картина не з приємних, але тут не відбулось нічого містичного. Банальне убивство. А зараз я попрошу кожного з вас повернутись на дорогу до своїх коней. І головне – намагайтесь ступати власними слідами, ви й так натоптали!

– Ви чули, лайдаки! – додав вагомості словам Паливоди вигук каштеляна, який полишив теплий салон карети і стояв неподалік, на шляху. – Геть звідтам, хто не бажає канчуків!

Жовніри, побоюючись більше ніж таємничої містики гніву Ґурського, який славився своїм нестримним норовом, швидко повернулись на дорогу. За хвилину біля мертвого тіла у снігу залишився тільки Паливода.

– Дякую, пане сенаторе, – з вдячністю приклав він руку до грудей.

Ґурський буркнув щось невдоволено і почухав неголене підборіддя. Він з острахом дивився на убитого у такий варварський спосіб чоловіка, хоча й намагався не виказати хвилювання. Нарешті не витримав і похитав головою: