Юрій Сорока - Іменем сонця

– Я нічого не розумію. Це якесь прокляття! На моїй пам’яті такого не відбувалось від часів, коли Кам’янець обступили орди Кантемира-мурзи! [8] Маються на увазі події Хотинської кампанії 1621 року, коли союзники Османа ІІ, кримські татари під командуванням Кантемира-мурзи плюндрували Поділля. – обурено сказав він.

– Що ви маєте на увазі?

– А ти не помітив? Просто так, прямо на дорозі лежить труп. Я міг це зрозуміти у той час, коли під Хотином стояли турки, а увесь край зазнав навали триклятих бусурман. Але тепер!

– Ви хочете сказати, що злочинність у Кам’янці подолано? – скептично поглянув на Ґурського Семен.

Каштелян похитав головою:

– Ольховський, ти доросла людина. Тож мусиш розуміти, я особа на королівській службі. Поставлений тут з метою дати підлеглим його величності відчути силу закону. І я виконую свої обов’язки. Незважаючи на те, що завжди поблизу може знайтись мерзота, яка вважатиме, що їй дозволено жити, нехтуючи тим самим законом. Проте у мене з ними розмова коротка: куля, шибениця або паля. Різного штибу злодії, бунтівники та інша наволоч обходять мої володіння десятою дорогою. Якщо не віриш, запитай у кого завгодно. У лотрів [9] Лотр – розбійник, грабіжник. піджилки починають трястися від самого імені Анджея Ґурського! Ще навесні мною було віддано наказ про страту кількох з них. І результат не примусив на себе довго очікувати – за останні півроку жоден не наважився украсти бодай мішок збіжжя з селянської хати. У байраках над Дністром ще переховуються кілька десятків негідників. Але мені про них відомо, і навесні уся ця наволоч висітиме на шибеницях. І раптом відбувається таке! Я просто не в змозі повірити…

Семен промовчав, похитавши головою на знак згоди. Ґурський зітхнув.

– Скажи хоч щось, Ольховський! Не мовчи.

– Що ви хочете почути, сенаторе?

– Чому, чорт забирай, це відбувається?

Паливода поглянув на каштеляна і знову похитав головою:

– Не можу сказати надто багато. Звідси далеко до Сатанова?

– Два десятки верст.

– Інший шлях є?

– Навряд. Якщо й існують лісові дороги, нині їх занесло снігом.

– Тобто людина, яка вирішила мандрувати з Сатанова у Кам’янець або навпаки, повинна проїхати саме тут?

– Напевне. Чому ти запитуєш?

Паливода поглянув на каштеляна.

– Очевидно, нещасний, якого ми знайшли, а також загиблі у Сатанові, ланки одного ланцюга, – сказав він.

– Це очевидно навіть для мене, – погодився Ґурський. – Але чому у такий дикий спосіб? Заради чого?

Семен підняв комір кунтуша, намагаючись врятуватись від протягів, які гуляли в салоні карети.

– Є багато пояснень навіть для того, що на перший погляд здається незрозумілим, – пригадав він. – Одного разу я зустрів святого інквізитора, який отруював людей сотнями. Здавалось би, святий отець і навмисне отруєння – речі несумісні. Але коли розібратись більш прискіпливо, подія набуває іншого забарвлення. Як нам оповідає історія, у Ватикані традиція труїти ближніх досить стародавня. Проте усі ми віримо, що церква веде нас до царства Господнього. І продовжуємо вірити навіть після того, як отруювачів у рясах виведено на чисту воду. Скоріш за все убивця теж вірить у щось. Принаймні має безліч аргументів для виправдання своїх дій. Можливо, дізнавшись якими є ці аргументи, ми зможемо знешкодити його досить швидко. Проте слідство знаходиться на самому початку, тож зараз зарано робити будь-які висновки.

– Ти говориш крамольні речі! – сказав Ґурський. – Якби твої слова дійшли до вух святої інквізиції, мав би безліч проблем.

– Вони намагались. Хоча й безуспішно. Сенаторе, у мене є до вас невеличке прохання.

– Кажи.

– Не завадило б дізнатись, кого ми знайшли. У мене не вистачить на це часу. Відрядіть кількох жовнірів у навколишні села. Навряд чи цей чоловік жив далі аніж за десять верст від місця, де ми його знайшли. Нехай дізнаються, хто він.

Ґурський, погоджуючись, хитнув головою.

– Я дам вказівку. А зараз, прошу вибачення, мої сили вичерпано. Як фізичні, так і духовні. Скоро буде трактир, там стаємо на відпочинок.

– І я буду останнім, хто вас відмовлятиме, – підвів підсумок бесіди Семен.

За чверть години дорога й справді вивела загін до селища, на околиці якого знаходився великий трактир. Ворота з рипінням відчинились, і скоро на дворищі, яке до цього пустувало, стало велелюдно й гамірно. Ґурський у супроводі Паливоди і ротмістра покрокував до будівлі, решта жовнірів розташувались просто неба, розпалюючи багаття для обігріву й приготування їжі.