Юрій Сорока - Іменем сонця

– Не патякай! – гримнув на нього старший з драгун. – Буде наказ, привеземо назад.

Мешика вискалився і стромив руку до кишені, клацнувши курком. І хоч розумів, що не здатний протистояти трьом озброєним драгунам, ледь стримався, щоб не кинутись їм напереріз. Яка різниця, чим озброєні ті нікчеми? Адже Мештлі допомагає саме йому! А це найголовніше! Втім… Ні! Вони здатні захистити себе, і може статися так, що це перешкодить виконати те, що він має виконати. А потім з’явиться Міктлантекутлі. Це означатиме крах. Мешика знову почав битись, немов у пропасниці, а зграйки горобців у голові раптом сформувались у чітке розуміння.

Йому потрібна зброя!

Зброя потужніша за ту, яку він має нині. І спільник. Той, хто допоможе.

І він повинен здобути це все негайно.

За кілька хвилин сани і драгуни Ґурського зникли за вигином дороги, й Мешика поступово заспокоївся. На його обличчі з’явилась презирлива посмішка.

– Ви думаєте, що утекли від мене? – стиха прошепотів він. – Лише цього разу. Лише цього…

У Сатанів удалося потрапити лише надвечір наступного дня. Перепочинок у трактирі затягся. Анджей Ґурський, перед тим як лягти опочивати, звелів принести вина й смаженого м’яса. Оцінивши якість поданих страв та напоїв, до ночі оповідав Паливоді про те, якого доброго господаря має у його особі фортеця і як жахливо його недооцінюють у Варшаві. Зрештою згадав про свої золоті вольності й почав погрожувати комусь не названому тим фактом, що має шаблю при боці й зуміє довести, що він уродзоний шляхтич. Наостанок довго співчував нещасному Янушу Дубровицькому й зізнався Паливоді, що не може вдруге дивитись на його убите дитя. Семен, щоб не затягувати бесіду, з усім погоджувався.

Наступного дня його ясновельможність зволив прокинутись, коли сонце досягло зеніту, тож виїхали далеко по обіді. До мети подорожі прибули у час, коли сутінки загасили заграву на заході, а засипане снігом містечко завмерло, вкутавшись димом з коминів і прибравшись зірочками освітлених вікон. Але тепер це була не та тиха місцина, яку нещодавно будили запряжені цугом коні Дубровицького. Біля оселі Леві Сатанівського, про події у якій поголос миттєво розлетівся вулицями, чергували жовніри й палали смолоскипи. Міщани не наважувались наближатись до живого ланцюга охоронців, тож тримались стривоженою зграйкою на іншому боці ринкової площі. Але й розходитись не поспішали. Новина про жорстоке убивство, яке сталось зовсім поруч, роздмухувала хворобливий інтерес до страшної сенсації. Жахливі подробиці, яким вдалось просочитись у місто, примушували жінок утрачати свідомість, а чоловіків полотніти. Коли прибув загін, очолюваний каштеляном, жовніри спробували відігнати цікавих ще далі, але зрештою покинули цю справу – людей на майдані помітно побільшало, і на усі спроби відтіснити його натовп відповідав несхвальним гудінням. Жовніри, серед яких уже не було голландських мушкетерів, почувши про прибуття каштеляна, спробували продемонструвати міщанам, хто тут є господарем становища. Однак досить швидко зазнали фіаско і лише чудом у Ґурського і Паливоду не потрапили гнилі овочі, шматки ганчірок й іншого непотребу, якими мешканці Сатанова «вітали» владу, що виявилась неспроможною захистити місто від невідомих убивць.

– Ти бачиш, що вони вчинили? – гукнув каштелян до Семена, намагаючись перекричати гудіння натовпу.

– Вони перелякані й роздратовані, – відповів Паливода.

Ґурський відшукав серед ланцюга жовнірів старшого – здорованя в обладунках і бургундському шоломі.

– Хорунжий!

– Слухаю, ваша ясновельможність!

– Що тут відбувається?!

– Міщани, ваша ясновельможносте… Хтось розпустив плітки, що убивця все ще у місті. Вони вимагають знайти його.

– А ми, чорт забирай, чим, по-вашому, займаємось?

– Не можу знати, ваша ясновельможносте!

Ґурський почав утрачати терпець.

– На рани боскі! Виженіть їх звідси, у мене болить голова від криків!

Хорунжий поквапився виконувати наказ, а Семен у супроводі Ґурського вирушив до господи лікаря. Ворота за ними зачинили, і гул натовпу став менш чутним. Ґурський щось бубонів, відхекувався і ніс своє об’ємне черево подалі від брами, через яку все ще могли щось пожбурити. Зупинився лише на ґанку, де на нього очікував стрункий чоловік років двадцяти п’яти, зодягнений у розхристаний жупан, під яким була ліврея зеленого англійського сукна, короткі бриджі й білосніжні гетри. На ногах мав чорні шкіряні черевики з блискучими срібними пряжками, а увінчану пером широкополу шляпу тримав у руках. Паливода одразу звернув увагу на відкрите приємне обличчя незнайомця і проникливий погляд його сірих очей.