Юрій Сорока - Іменем сонця

– Вітаю, ваша ясновельможносте! – відчеканив чоловік у лівреї.

– А, Адаме… – Ґурський вказав на незнайомця. – Знайомся, Ольховський. Це наш гарнізонний лікар Адам Костенко. Я тобі про нього розповідав. Він повідає про усе, що тут сталось.

– Вітаю, – простягнув у привітанні руку Костенко. І хоч могло здатись, що його усмішка не відповідала ситуації, Семен не здивувався. Судячи з усього, перед ним знаходився знавець своєї справи, для якого смерть людини давно стала простою роботою. Як і для самого Паливоди.

– Вітаю і вас, пане Адаме! – спокійно вимовив він.

У звуках за зачиненою брамою дещо змінилось. Серед гудіння натовпу пролунали розпачливі жіночі зойки, іржання коней і дзвін обладунків. Почулись короткі військові команди й лемент поволі почав ущухати. Вочевидь жовніри, які прибули з Ґурським, змінили перевагу у протистоянні з мешканцями Сатанова, й ринкову площу почали зачищати від невдоволених. Анджей Ґурський кілька хвилин слухав звуки вулиці, після чого вдоволено розправив вуса.

– Лотри! Потрібно було наказати ротмістру упіймати кількох і всипати канчуків!

– Навряд чи це їх заспокоїть, – зауважив Костенко.

– Але заспокоїть мене! – каштелян простяг руку до одного з жовнірів, що його супроводжували. Той без зайвих слів вклав у руку свого пана схожу на невеличкий барабан срібну баклагу в шкіряному футлярі.

– Хтось бажає вина, панове? – скоріше для вигляду, аніж сподіваючись на згоду, запропонував Ґурський Костенку й Паливоді.

– Дякую, ваша ясновельможносте, – похитав головою Семен. – Надто багато роботи.

Відмовився і Костенко.

– Що ж, оглянемо місце злочину? – запросив прибулих Костенко.

У відповідь каштелян вилаявся у свої густі вуса і, пробубонівши щось на кшталт: «з мене вистачить того диявольського лайна», покрокував до воріт. За воротами, отримавши почет з ротмістра і кількох жовнірів, поспішив до шинку на протилежному боці майдану. Семен супроводив каштеляна поглядом і увійшов до будинку, на варті дверей якого застигли ще двоє драгун.

– Бачить Бог, я з радістю підтримав би компанію нашому поважному сенатору, – зітхнув Костенко. – Маю надію, ви не настільки вразливі?

Паливода похитав головою.

– Навряд. Хоча не вважаю це великим надбанням. Подібні речі мають жахати.

– Ви маєте рацію, друже.

Залита кров’ю підлога, розкидані речі, поламані меблі. Тут царювала смерть. Тіла убитих застигли на тих місцях, де їх зустріла немилосердна доля. За наказом каштеляна трупи не прибирали до приїзду Семена. І зараз вони, сині, з розтерзаними тулубами, лежачи у калюжах чорної крові, виглядали ще більш моторошно, аніж у мить, коли Януш Дубровицький повернувся від гетьманського посланця. Семен дістав нотатник і приготував олівець.

– Ви, пане Адам, я так розумію, уже все оглянули? – запитав він у Костенка.

– Звичайно. І все можу розповісти. Маю лишень прохання.

– Що саме?

– Давай без усіх цих «панів» і «ваших милостей». Я Адамек, до тебе як звертатись?

– Семен, – знизав плечами Паливода. Лікар одразу сподобався йому простою манерою спілкуватись і приязною усмішкою. Він був не старший за Микиту, який поїхав святкувати Різдво з родиною і мав бути відсутнім не менше місяця. Чимось Костенко навіть нагадував Семену Пилипенка.

– Отже, Семене, тут побували справжні звірі. Або звір. Поглянь.

Вони зайшли у першу з кімнат, посередині якої знаходився убитий лакей. Зодягнений у ліврею труп лежав на спині. Його пишна перука сповзла з голови. Живіт був розрізаний, як і у попереднього потерпілого – одним розмашистим ударом надзвичайно гострого ножа. А потім скоріш за все копирсались у нутрощах. Семен, зітхнувши, перевернув труп. На лисій потилиці у померлого були помітні три вогнепальні поранення, розташовані у ряд.

– Зайшли через двері, не ламали, – зауважив Костенко. – Лакей скоріш за все сам відчинив. Помітивши, хто до них завітав, спробував утекти. Але цієї миті у нього поцілили.

– З чого стріляли? – запитав Семен, роздивляючись поранення на голові нещасного.

– Важко сказати, можливо, заряджений картеччю мушкет…

Семен оглянув тіло і похитав головою.

– Пістолет. Зовсім невеликий – поранення сліпі. Але стріляли тричі, – сказав він.

– Для чого?

– Цього я поки не знаю. Що ж, продовжимо огляд.

Вони перейшли до світлиці, у якій поряд з перевернутим столом лежав сам господар. Семен неквапно оглянув розтерзане тіло, потім пройшовся кімнатою, відзначивши, що у ньому щось пильно шукали. Про це красномовно свідчили перевернуті речі на полицях, потрощені скрині й відкриті навстіж дверцята шаф, вміст яких був розсипаний на підлозі. Однак дуже швидко у поле зору потрапило зірване з стіни зображення менори [10] Зображення золотого семисвічника, одного з символів юдаїзму. . Навіть здалеку було помітно, що рамка картини виконана зі щирого срібла. Проте вона, вочевидь, не зацікавила убивцю. Як і кілька срібних підсвічників на підлозі. Семен старанно замалював щось у нотатнику, після чого наблизився до убитого. Вже звичним рухом повернув його долілиць.