Юрій Сорока - Іменем сонця

– Та ж картина, – у задумі мовив він. – Три кулі у потилицю. Але окрім них рана на тім’і. Очевидно, цього чоловіка просто позбавили здатності рухатись перед тим, як убити.

– Для чого?

– Хоча б для того, щоб мати можливість перезарядити пістолет.

– Тричі?

– Навряд. Це зайняло б надто багато часу. Але кулі три.

– Дивно, – у задумі хмикнув Костенко.

Огляд найбільш трагічної частини місця злочину не додав майже нічого нового. Хіба той факт, що Ірену Дубровицьку і її маленького сина було убито в інший спосіб, аніж решту нещасних. Матір кілька разів ударили холодною зброєю. Дитині перерізали горлянку. Тіло жінки розрізати не намагались. Але у тулубі дитини нишпорили, як і у тілах попередніх жертв. Семен відчув, що з нього досить. Жорстокість невідомого убивці перевершувала усілякі межі. І коли убивство матері можна було пояснити хоча б усуненням свідка, то кому завадив хлопчик, який, судячи з усього, не умів говорити? Цього Семен Паливода пояснити не міг. Тим більше не міг пояснити, для чого було розтинати тіло. Хіба убивця не був людиною.

– Різник, – немов прочитавши його думки, сказав Костенко. – Це міг зробити лише різник.

Паливода підійшов до вікна і став так, щоб трупи і кров залишились поза межами поля зору.

– Я мав би звикнути до подібних видовищ, – знизав він плечима. – Але не можу.

– Навряд чи до такого хтось взагалі спроможний звикнути, – відповів Костенко. – Власне, це все, що я мав показати. Бажаєш вийти на повітря?

– Так. І негайно, – рвучко повернувшись, Семен вийшов з кімнати. Пройшовся коридорами, перетнув вітальню й зупинився на ґанку. Похапцем відшукав у кишені люльку й тютюн. Вдарив кресалом, припалив. Незважаючи на лютий мороз, завмер у задумі. Відчував, як руки, які щойно дрібно тремтіли, поволі почали заспокоюватись. Спробував уявити, що відчував Януш Дубровицький, і не зміг.

– Ваша милосте! – перервав хід думок Семена хрипкий голос.

Повернувшись, помітив жовніра.

– Ваша милосте, ви закінчили?

– Закінчили? – Паливода не одразу зрозумів, що від нього потрібно.

– Їх мость, пан Адам, запитують, чи можна прибирати трупи?

Семен, погоджуючись, хитнув головою.

– Так, забирайте…

На ґанок вийшов Костенко. Став поряд, але продовжувати розмову не поспішав. Мовчки спостерігав за рухом на подвір’ї Леві Сатанівського. За чверть години повз них почали виносити ноші з тілами загиблих. Спочатку челядники винесли і влаштували у санях лікаря, після нього лакея. Ірену Дубровицьку і її хлопчика винесли останніми, прикривши ноші білими простирадлами. Цвьохнув батіг, і коні, порипуючи втрамбованим снігом, потягли сані у південному напрямку.

– Адаме, як це відбувається? – запитав Семен у Костенка, коли господа Леві Сатанівського спустіла і біля воріт залишились тільки драгуни міської сторожі.

– Що саме?

– Убиті. Ти якось оглядаєш тіла?

– Ти маєш на увазі розтин? – Костенко дивився услід сумній кавалькаді, що повільно віддалялась.

– Так.

– Взагалі розтин робиться не часто. Ти знаєш, як до цього ставиться церква. Проте іноді доводиться. Убитих доправляють у фортецю, лише потім повертають рідним. Тож коли хтось хоче дізнатись справжню причину смерті й на те є відповідний наказ, мені доводиться брати на себе такі обов’язки, за виконання яких їх превелебності приходять у стан праведного гніву.

Семен подивився Костенку у очі.

– Зробиш це для мене?

– Чому б ні? Потрібен лише наказ каштеляна…

– Я про це подбаю. Жінку, думаю, можна не чіпати. Мене цікавлять кулі, якими убили невідомого на шляху і двох чоловіків у будинку. І що вони, чорт забирай, хотіли знайти серед нутрощів?

Костенко здійняв комір жупану.

– Зроблю, як приїдемо.

– Дякую, Адамеку, – простягнув руку Семен. – Останнє запитання.

– Запитуй.

– Окрім убитого челядника, тут були інші слуги?

– Так, звичайно.

– Де вони?

– У будинку для челяді. Зачинились, відмовляються виходити.

– Справді? – хмикнув Паливода. – Чому?

– З тієї ж причини, з якої відбуваються заворушення на площі. Люди налякані і звинувачують у всьому тих, хто має відповідати за їхню безпеку. В даному випадку жовнірів, каштеляна і мене. Тепер ще й тебе.

– Цікава реакція.

– Цікава. Були ще візник і форейтор Дубровицьких. Їх одразу допитали, але обидва стверджують, що нічого не бачили. Були у конюшні за зачиненими воротами. Це підтверджують інші слуги. Я хотів їх залишити до твого приїзду, але вони мусили негайно везти свого пана у маєток. Дубровицькому стало зле. Я зробив кровопускання і дав заспокійливе. Маю надію, йому полегшає.