Юрій Сорока - Іменем сонця

Незнайомець поглянув на молоток, що його тримав у руках коваль, і повільно похитав головою.

– Завтра не вийде.

– Чому?

– Тебе не буде серед живих.

– З чого ти взяв? – коваль відчув, як у нього в грудях похолоділо.

Незнайомець розвів руками.

– Тому, що сонце хоче піти від нас. Залишити на самоті своїх дітей. Але сонце для нас – це все. Ти сам щойно підтвердив. Без сонця не буде нас.

Коваль відступив ще на крок і міцніше охопив руків’я молотка.

– Добродію, – сказав він. – Ти маєш піти. Цієї ж миті. Інакше я проломлю тобі голову.

– Голову? – у очах відвідувача спалахнули божевільні вогники. – Ні. Не проломиш.

– Ти впевнений?

– Так.

– І чому ж?

Незнайомець пройшовся кузнею, слідкуючи за тим, щоб залишатись між ковалем і дверима.

– Скажи мені своє ім’я, – мовив нарешті.

– Що? – коваль відчув, що перше роздратування і страх поступились у ньому місцем холодній ненависті. Скоріш за все до нього завітав звичайний злодюжка, який хоче розжитись за його рахунок. Хоч і надто дивний для злодюжки.

– Тобі мало лише проломленої голови, – зловісно сказав коваль. – Ти хочеш почути ім’я того, хто тобі її проломив! Що ж, мене звуть Казимир Сопронович. І моє ім’я у Кам’янці знає кожен!

– Радий познайомитись, – без загрози у голосі відповів відвідувач. – Моє ім’я – Мешика. Сонце обрало мене, щоб зібрати жертви й віддати йому.

– Жертви?

– Так, жертви. Бачиш, я не можу вчинити інакше. Бо вони повернуться і я не матиму чим їх зустріти.

– Кого зустріти? – прошепотів коваль неслухняними губами.

Відвідувач підняв руки і звернув їх долонями догори, немов намагався довести очевидне.

– У них безліч імен. Але імена тобі нічого не скажуть. Ти мені потрібен, тож просто прийми цей факт. Інакше у світ прийде темрява.

– Яка темрява?! Що ти верзеш?! – коваль утратив терпець. – Геть звідси, божевільний покидьку!

Він здійняв над головою молоток і кинувся на відвідувача. Але візитер не зрушив з місця. Його глузлива посмішка навіть не полишила обличчя. Одним рухом Мешика звів руку з крихітним пістолетом і вистрілив. Усі три кулі потрапили ковалю в обличчя. Він упав немов підкошений і забився в агонії. Мешика постояв над жертвою кілька хвилин, після чого видобув з кишені обсидіановий клинок і присів навколішки.

– Іцлі, настав твій час, – стиха сказав він і зашепотів слова чудернацької молитви невідомому богу.

Закінчивши молитву, Мешика розірвав одяг коваля і одним широким ударом розтяв йому живіт. Швидко стромив руку у тулуб убитого, знайшов там щось, рвонув і здійняв руку високо вгору.

На закривавленій долоні зі схожими на пазурі орла пальцями лежало серце. Воно, помираючи, ледь-ледь пульсувало. Свідомість Мешики, як не раз відбувалось раніше, полишила стіни кузні й помандрувала до іншого місця у часі і просторі.

Шлюпка з «Дельфіна» залишила його у баговинні, темному драглистому баговинні, яке відокремлювало морську блакить від темно-зеленої стрічки мангрів, що тяглись на багато миль у глиб суші. Боцман вилаявся наостанок, матроси налягли на весла, і скоро Степан залишився на самоті. З відчуттям розпуки спостерігав, як шхуна повільно розвернулась. Палубна команда витравила якірний канат і, прийнявши шлюпку на облавок, «Дельфін» здійняв вітрила і пішов геть. Протягом години за ним ще можна було спостерігати, але свіжий попутний вітер швидко підганяв судно і скоро воно майже зникло у лазурній імлі.

От і все.

Його викинули немов непотріб. Навіть не переймаючись тим, що мангрове болото, у якому висадили нещасного, кишіло алігаторами й іншою живністю, яка усіма силами намагалася вкоротити віку будь-кому, хто тут опиниться. Але зараз Степана це не хвилювало. Він щиро радів тому, що опинився за межами смердючої клітки з мертвяками. І хоч навряд чи повною мірою розумів, у якому місці йому судилось опинитись, відчував у собі сили боротися з небезпеками, які на нього чигатимуть. Принаймні над його головою світить сонце, чути шум прибою, а зелень рослин вселяє у душу слабку надію на порятунок. Струна в голові у Степана перестала бриніти, загрожуючи розірватись, і він відчув спокій. Можливо, страхи повернуться з настанням темряви, а жахливі видіння з чорношкірими мерцями, які жадають розірвати його своїми зубами, знову прийдуть уві сні. Але це буде потім. А зараз у нього є можливість боротись. Він повернувся спиною до мізерної крапки, у яку встиг перетворитись «Дельфін», і заглибився у мангрове болото, пробираючись крізь баговиння і коріння рослин.