Юрій Сорока - Іменем сонця

Очікувати, що відбудеться далі, Мешика не збирався. Клацнув засув, і обличчя ущипнув подув морозного вітру. Раптом немов чиясь невидима рука рвонула за одяг. Мешика відчув напад шаленого жаху, рвонувся і побіг геть. У його уяві виникли посинілі обличчя мерців, які намагаються затримати його на місці злочину. Лише згодом, помітивши, що плащ розірвано, зрозумів, що відбулось. У темряві він зачепився за засув дверей. І ще Мешика з’ясував, що загубив сувій, який подорожував з ним через океан. На ньому було зображення бога Мештлі. А також календар, який він зобразив сам, помітивши дату, коли сили зла спробують побороти бога сонця і кинути світ у довічну темряву. Втрата засмутила Мешику. Проте він швидко заспокоївся. Отриманий щойно трофей дозволить пережити ще одну ніч. А це найголовніше. Вечірні сутінки миттєво проковтнули замотану у плащ людину, а тривожні крики, які залунали від протилежного входу до кузні, змусили перехожих кинутись саме туди, ігноруючи одиноку постать, що поспішала у протилежному напрямку. За кілька хвилин наїзник у санях, запряжених парою коней, залишив за спиною місто і поїхав у темряву.

Скеля над Руською брамою прибралась у снігову шапку і виглядала білою та пухнастою. Втім, як і береги Смотрича. Потік, більше схожий у цю пору року на невеличкий ручай, аніж на повноводну річку, швидко ніс свої води серед скелястого каньйону, у петлі якого знаходився Кам’янець. Далі, здолавши два десятки верст, він досягав Дністра й зливався з ним, поповнюючи річку, якою проходив кордон між Річчю Посполитою і володіннями Молдовського Господаря. За кілька днів води Дністра вливались у широкий лиман і, залишивши позаду високі мури турецької фортеці Аккерман [11] Нині місто Білгород-Дністровський Одеської області. , приєднувались до безкрайніх просторів Чорного моря.

Широких морських просторів було неможливо побачити з передмістя Кам’янця, яке минав Семен Паливода, повертаючись із Сатанова. Перед поглядом втомлених очей поставала лише розбита важкими возами дорога. Вона, минаючи у долині місток над Смотричом, проходила через міську браму, що була названа Руською, і бігла далі, беручи круто вверх. Власне, назва брами відповідала імені південного міського кварталу, до якого крізь надбрамну вежу і потрапляли подорожні з цього боку Кам’янця. Існувала ще Польська брама з боку Польських фільварків – північного передмістя. Проте Паливода вирішив їхати цією стороною, про що швидко пожалкував. Внаслідок ожеледиці дорога тут була щедро посипана піском, змішаним із сіллю, і кінським послідом. Суміш мала розтопити кригу, по якій ковзали копита волів і коней, що тягли до Кам’янця свої важкі підводи, навантажені харчами, крамом, військовою амуніцією і тисячами потрібних місту речей. Завдяки піску вервечка возів, які зазвичай повільно повзли до фортечного мосту і ринкової площі, була не надто довгою. Щоправда, сніг на бруківці тепер перетворився на рудувату смердючу мішанину й неприємно чавкав під черевиками перехожих і копитами коней. Від дороги тхнуло гноєм, вологою і зимою.

Семен стиснув острогами боки коня, обігнав кілька возів, на яких сиділи вусаті чумаки у високих баранячих шапках, і за хвилину опинився на вулиці, що вела до ратуші. Уже хотів повертати до будинку, у якому наймав кімнату. Після багатьох годин у сідлі він мав надію відпочити, перед тим як являтись на очі Ґурському. Однак мріям про відпочинок перетворитись на реальність не судилось.

– Пане Ольховський! – покликав незнайомий голос, коли Семен проїздив повз оточену парканом яму, яку нещодавно розпочали рити коштом вірменської громади Кам’янця. Її пишно іменували Вірменським колодязем [12] Одна з туристичних принад сучасного Кам’янця-Подільського. Вода у Вірменському колодязі так і не з’явилась, проте споруду дуже полюбляють туристи. .

Паливода озирнувся. Юнака, який махав йому рукою, він не знав. Але блакитний жупан незнайомця і шабля при боці свідчили про належність останнього до гарнізону міста. Скоріш за все посланець Анджея Ґурського. Семен не помилився.

– Пане Ольховський, вас хоче бачити його ясновельможність. Просив не баритись! – бадьоро вигукнув юнак, наблизившись.

Семен зітхнув. Першим бажанням було послати людину у блакитному жупані під три чорти. Проте після недовгих роздумів він вирішив поводити себе не так категорично. Зрештою, коли все закінчиться, міська казна повинна заплатити за послуги. Наскільки важко люди при владі розстаються з дзвінкою монетою, Семен знав не з чуток. Тож зайвим було від початку давати у руки каштеляна виправдання для майбутніх затримок у виплаті гонорару.