Умберто Еко - Маятник Фуко

Наступного ранку Ампаро сухо сказала мені, що їде до Петрополісу відвідати подругу. Ми ніяково розпрощалися.

Вона поїхала, перекинувши через плече парусинову торбу і тримаючи під пахвою підручник з політекономії.

Впродовж двох місяців від неї не було чутно нічого, а я її не шукав. Відтак вона написала мені короткого, дуже ухильного листа, кажучи, що їй потрібен час подумати. Я їй не відповів.

Я не відчував пристрасти, ревнощів, туги. Я почував себе порожнім, чистим, ясним, наче начищений до блиску алюмінієвий чайник.

У Бразилії я пробув ще рік, але відчував, що ось-ось поїду звідси. З Альє я більше не зустрічався, не бачив також друзів Ампаро. Довгі години я марнував на пляжі, під сонцем.

Крім того, я запускав літавців, у Бразилії вони прегарні.

Розбиття Посудин. Діоталлеві, бувало, часто розповідав нам про пізній кабалізм Їцхака Лурії, де зникала впорядкована структура сфірот. Світотворення, говорив він, це процес божественного вдихання і видихання, як при задишці або при дії ковальського міху.

«Велика Божа Дихавиця», прокоментував Бельбо.

«Спробуй-но створити з нічого. Таке робиться лише один-єдиний раз у житті. Бог, щоб видути світ, як видувають скляну пляшку, мав би втягнутися сам у себе, аби набрати духу, і тоді випустити довгий світлистий свист із десяти сфірот».

«Свист чи світло?»

«Бог дмухає — і настає світло».

«Мультимедіа».

«Але треба, щоб світла сфірот були зібрані у ємності, здатній витримати їхнє сяйво. Посудини, яким було призначено прийняти Кéтер, Хохмý та Бінý, витримали їхній вогонь, тоді як у нижчих сфірот, від Хéсед до Єсóд, світло й дихання були випромінені єдиним спалахом надто енергійно, і посудини розкололися. Фрагменти світла розсіялися всесвітом, і з них зродилася груба матерія».

Розбиття посудин — це серйозна катастрофа, стурбовано говорив Діоталлеві, нема нічого менш життєздатного, ніж світ-викидень. Космос мусив мати якийсь дефект із самих початків, але й наймудрішим рабинам ніяк не вдалося це пояснити. Можливо, в ту хвилину, коли Бог робив видих і «спорожнів», у первинній ємності залишилося кілька крапель олії, матеріальний залишок, решіму , і Бог вилився разом з тим залишком. А може, десь похмуро причаїлись мушлі, кліппóт , руйнівні начала.

«Слизький народ, ці кліппот», докинув Бельбо, «агенти диявольського доктора Фу Манчу… А тоді що?»

А тоді, терпляче пояснював Діоталлеві, у світлі Суворого Суду, Ґвури, яку називають також Пáхад, або Страх, сфіри, де, за Їцхаком Сліпим, виявляється Зло, мушлі набирають реального існування.

«Вони між нами», говорив Бельбо.

«Поглянь навколо», говорив Діоталлеві.

«Але чи можна звідти вибратись?»

«Можна радше повернутися назад», говорив Діоталлеві. «Все еманує з Бога у скороченні цімцýму . Наше завдання — реалізувати тіккýн , повернення, відновлення Адама Кадмона. Тоді ми все відбудуємо у зрівноваженій структурі парцуфім , ликів, тобто форм, які займуть місце сфірот. Піднесення душі — це наче шовковий шнур, який дозволяє побожному намірові ніби навпомацки знайти у темряві шлях до світла. Отже, у кожну мить світ, переставляючи літери Тори, робить зусилля, щоб віднайти природну форму, яка б дала змогу йому вийти з його страхітливого безладу».

Саме це роблю зараз і я, глупої ночі, у неприродному спокої цих пагорбів. Але того вечора у перископі я все ще був обплутаний в’язкою слиною тих мушель, відчуваючи її навколо себе наче невидимих слимаків, що обліпили кришталеві вітрини Консерваторію, посеред барометрів та поржавілих годинникових коліщаток у глухій летаргії. Я думав: якщо розбиття посудин справді відбулося, перша тріщина виникла, мабуть, того вечора в Ріо, під час обряду, але вибух наступив лише після мого повернення на батьківщину. Вибух повільний, без спалаху, і всіх нас поглинула твань грубої матерії, де хробачливі створіння розкриваються для спонтанного розплодження.

Я повернувся з Бразилії й сам уже не знаючи, хто я такий. Я вже наближався до тридцятки. У цьому віці мій батько вже був батьком і знав, хто він і де живе.

Я був надто далеко від своєї країни, коли відбувалися великі події, я жив у переповненому неймовірностями всесвіті, куди італійські події теж доходили з сяйвом легенди. Невдовзі перед тим, як покинути іншу півкулю, коли на завершення свого перебування там я влаштував собі подорож літаком над лісами Амазонії, мені потрапила до рук місцева щоденна газета, яку підняли на борт під час зупинки у Форталезі. На першій сторінці бовваніло фото чоловіка, якого я впізнав, адже роками бачив, як він попивав біле у Піладе. Підпис говорив: « O homem que matou Moro » [108] О homem que matou Мого — порт.: «Людина, яка вбила Моро». .