Умберто Еко - Маятник Фуко

На третій день ми пішли з нашим гідом до бару в одному з готелів верхнього міста, у його вже відновленій частині, на вулиці, повній розкішних антикваріятів. Він мав побачитися, як він нам сказав, з одним італійцем, що хотів придбати, не торгуючись, одну з його картин три на два метри, на якій тьма вишикуваних янголів вступала в остаточну баталію з ворожими легіонами.

Ось так ми й познайомилися з паном Альє. Бездоганно зодягнений, попри спеку, в темний двобортний костюм у делікатну смужку, окуляри в золотій оправі на рожевому обличчі, волосся зі сріблиною. Він поцілував руку Ампаро, як людина, яка не вміє по-іншому вітатися з дамою, і замовив шампанського. Художник збирався йти геть, Альє вручив йому жмут дорожніх чеків і звелів прислати витвір мистецтва собі до готелю. Ми залишилися, щоб порозмовляти. Альє говорив португальською правильно, але як людина, що вивчила мову в Лісабоні, і це робило його ще більш подібним на старосвітського джентльмена. Він розпитав про нас, зробив декілька зауваг щодо можливого женевського походження мого прізвища, зацікавився родинною історією Ампаро і якимось чином здогадався, що її родина походить із Ресіфе. Одначе про своє походження він висловився досить туманно. «Таких, як я, тут чимало», сказав він, «у моїх генах змішалися незліченні раси… Прізвище моє італійське, воно походить від давнього маєтку одного з моїх предків. Авжеж, можливо, шляхетське, та хто на це зважає у наш час. Я в Бразилії з цікавости. Мене приваблюють усі форми Традиції».

У Мілані, де він мешкає вже декілька років, у нього є чудова бібліотека з релігійних наук, сказав він мені. «Зайдіть до мене, коли повернетесь, у мене чимало цікавих речей, від афро-бразилійських обрядів до культів Ісіди в пізній Римській Імперії».

«Страшенно люблю культи Ісіди», заявила Ампаро, яка часто з гордощів любила вдавати з себе пустоголову. «Гадаю, про культи Ісіди ви знаєте все».

Альє скромно відповів: «Лише про ту невелику їх частину, яку мені вдалося побачити».

Ампаро намагалася відвоювати територію: «Хіба то не було дві тисячі років тому?»

«Я не такий молодий, як ви», усміхнувся Альє.

«Як Каліостро», пожартував я. «Хіба це не він одного разу, проходячи повз розп’яття, буркнув до свого служника, так, що й інші почули: ‘Казав же я цьому юдеєві того вечора, щоб він стерігся, та він не захотів мене послухати’?»

Альє заціпенів. Мене охопив острах, що жарт вийшов невдалий і я зробив спробу вибачитись, але наш господар із заспокійливою усмішкою перебив мене. «Каліостро був баламут, адже чудово відомо, коли і де він народився, йому не вдалося навіть довго пожити. Він вихвалявся».

«Без сумніву».

«Каліостро був баламут», повторив Альє, «але це не означає, що не було і нема людей вибраних, яким дано перейти через багато життів. Сучасна наука так мало знає про процес старіння, тому зовсім не неймовірно, що смертність є лише результатом поганого виховання. Каліостро був баламут, а от граф де Сен-Жермен ні, і коли він твердив, що декотрих своїх хімічних секретів навчився від стародавніх єгиптян, він, очевидно, не вихвалявся. Але оскільки ніхто йому не вірив, коли він згадував ці епізоди, то з чемности супроти своїх співрозмовників він удавав, що жартує».

«А ви вдаєте, що жартуєте, аби довести нам, що говорите правду», промовила Ампаро.

«Ви не лише вродлива, але й надзвичайно кмітлива», сказав Альє. «Але благаю вас, не вірте мені. Якщо я постану перед вами у запорошеному сяйві моїх століть, ваша врода враз зів’яне, а я не міг би собі цього пробачити».

Ампаро була підкорена, а я відчув щем ревнощів. Я перевів розмову на церкви та на святого Юрія-Ошосі, якого ми бачили. Альє сказав, що ми обов’язково повинні взяти участь у кандомбле. «Не йдіть туди, де беруть гроші. Справжнє кандомбле там, де вас приймають, нічого не вимагаючи, навіть віри. Зрозуміло, до того, що відбувається, слід ставитися з повагою, з толерантністю до всіх вір, адже з цією ж толерантністю приймається й ваше невір’я. Деякі pai або mãe-de-santo [72] pai або mae-de-santo — порт.: батько або мати святих. о позір тільки-но вийшли з хатини дядечка Тома, однак вони не менш освічені, ніж богослови з Григоріянського університету».

Ампаро поклала свою руку на його. «Відведіть нас туди!» мовила вона, «одного разу, багато років тому, я була у шатрі умбанди, але пам’ятаю все дуже туманно, пригадую лише велике хвилювання…»

Здавалось, її доторк збентежив Альє, але руки він не забрав. Лише — згодом я помітив, що він це робить у хвилини замислення — іншою рукою вийняв з камізельки виготовлену із золота та срібла невеличку шабатурку, можливо табакерку або пуздерко для пігулок, на кришці якої сяяв агат. На столику бару палала невелика воскова свічка, і Альє, наче випадково, наблизив до неї шабатурку. Я побачив, що в теплі агат став невидимим, а замість нього з’явилася надзвичайно витончена мініатюра, зеленкувато-блакитного й золотистого кольору, на якій була зображена пастушка з кошичком квітів. Він покрутив її в руках з неуважним благоговінням, немов перебираючи вервицю. Помітивши мою цікавість, усміхнувся і заховав пуздерко.